Предисловіє. Алла Татаренко. «Література як міст через бурхливу ріку історії»
У вступній статті професорка Алла Татаренко окреслює концептуальну рамку книжки, наголошуючи на важливості літературних мостів між культурами Заходу і Сходу. Авторка аналізує специфіку боснійського культурного коду, де перетиналися християнство й іслам, та підкреслює оригінальність подвійного дослідницького погляду Теймура Атаєва й Соломії Вівчар на творчість балканських авторів.

Розділ 1. Іво Андрич (Біографічний нарис та есеїстика)
Розділ присвячений творчості єдиного югославського нобелівського лауреата з літератури. Наведено біографічні відомості про письменника та сім дослідницьких есеїв. Теймур Атаєв розглядає романи «Міст на Дрині», «Травницька хроніка», оповідання «Діти», «Рзавські пагорби» та есе «Розмова з Гойєю», показуючи прагнення Андрича знайти шляхи єднання людей. Соломія Вівчар аналізує збірку «Притча про візирового слона», триптих «Шлях Алії Джерзелеза» та повість «Проклятий двір», висвітлюючи проблеми людяності, насильства й деміфологізації традиційних героїв.

Розділ 2. Меша Селімович (Біографічний нарис та есе)
Після біографічного нарису про видатного боснійського й сербського письменника подано есе Теймура Атаєва за романом «Дервіш і смерть». У центрі уваги — екзистенційні й моральні шукання шейха Ахмеда Нуруддіна, його внутрішня боротьба з владою, власним «нафсом» та протиріччями між коранічними приписами та жорстокою реальністю.

Розділ 3. Момо Капор (Біографічний нарис та есе)
У розділі представлено коротку біографію сербського прозаїка й художника Момо Капора та есе Теймура Атаєва про повість «Зелене сукно Чорногорії». Досліджуються теми міжрелігійної дружби, геополітичних колізій на Балканах від ХІХ століття до подій 1990-х років, а також азартної гри в покер як способу втечі головного героя від жахів війни.

Розділ 4. Милорад Павич (Біографічний нарис та есе)
Розділ містить біографію сербського постмодерніста Милорада Павича та аналітичне есе Теймура Атаєва про роман «Хозарський словник». Розглядається концепція «Хозарської полеміки» крізь призму трьох авраамічних релігій, висвітлюється зв'язок думок Павича з коранічними одкровеннями та питання мирного співіснування народів.

Розділ 5. Міленко Єргович (Біографічний нарис та есеїстика)
Містить біографію сучасного боснійсько-хорватського письменника та три дослідження. Теймур Атаєв висвітлює тему згасання книжкової цивілізації під час війни в Сараєво на прикладі оповідань «Бібліотека» і «Кактус». Соломія Вівчар досліджує мусульманські мотиви, концепт «халалу» й самопожертви в одноіменному оповіданні, а також рефлексії воєнної трагедії у збірці «Сараєвські Марльборо».

Розділ 6. Джевад Карахасан (Біографічний нарис та есе)
Представлено біографію боснійського письменника й есеїста Джевада Карахасана та статтю Соломії Вівчар про есе «Пейзаж руїн як сад». Аналізується поетика руїн як особливого тексту й зберігача людської пам'яті під час облоги Сараєва.

Довідковий розділ. Відомості про авторів книжки та видавничі дані
Завершальний блок містить коротку біографічну інформацію про дослідників Теймура Атаєва та Соломію Вівчар, відомості про їхні попередні праці, а також вихідні видавничо-поліграфічні дані книжки.

Книжка «Мости взаєморозуміння в балканських літературах» являє собою ґрунтовну спільну працю двох дослідників — азербайджанського політолога, теолога й публіциста Теймура Атаєва та української філологині, дослідниці хорватської літератури Соломії Вівчар. Надрукована у 2019 році в видавництві «Формат» (Ічня) за сприяння «Бібліотеки ісламознавства», ця праця присвячена глибокому культурологічному, філософському та літературознавчому аналізу художніх творів видатних письменників Південно-Східної Європи ХХ–ХХІ століть.

Головним метафоричним та змістовим орієнтиром всієї книжки є концепт «мосту» — метафора, запозичена перш за все з творчості нобелівського лауреата Іво Андрича. Балкани, а особливо Боснія і Герцеговина, розглядаються авторами як унікальний цивілізаційний простір, де протягом століть перетиналися Захід і Схід, християнство (католицизм і православ'я), іслам та юдаїзм. Автори монографії переконані, що саме художня література здатна виконувати роль нерушимого мосту, який сполучає різні береги людського буття, долає ксенофобію, страх перед «іншим», стереотипи та дезінформацію.

Структурно книжка складається з передмови, написаної відомою славісткою, професоркою Аллою Татаренко, та шести основних персональних розділів, присвячених творчості Іво Андрича, Меші Селімовича, Момо Капора, Милорада Павича, Мілєнка Єрговича та Джевада Карахасана. Кожен розділ відкривається біографічно-довідковим нарисом про письменника, після чого подаються розлогі дослідницькі есеї Теймура Атаєва та Соломії Вівчар. Наприкінці книжки розміщено відомості про авторів та видавничі дані.

У передмові Алла Татаренко підкреслює подвійну цінність праці: Теймур Атаєв розглядає балканську прозу через призму ширшого публіцистичного, геополітичного й теологічного контексту, часто знаходячи вражаючі паралелі між думками балканських авторів та аятами Корану, тоді як Соломія Вівчар пропонує витончений філологічний аналіз, зосереджуючись на поетиці, структурі наративу, іміджеології та інтертекстуальності.

Перший розділ книжки, найобсяжніший, присвячений спадщині Іво Андрича. У ньому Теймур Атаєв досліджує романи «Міст на Дрині» та «Травницька хроніка», висвітлюючи, як Андрич демонструє універсальність людських цінностей на тлі складних історичних зламів. Атаєв також аналізує оповідання «Діти», порушуючи питання про витоки дитячої та підліткової жорстокості на мотиві міжрелігійних зіткнень, та «Рзавські пагорби» у співвідношенні з філософсько-естетичним есе «Розмова з Гойєю». Зі свого боку Соломія Вівчар аналізує збірку «Притча про візирового слона», де висвітлює тему сліпої ненависті натовпу та тоталітарного насильства, а також детально розбирає деміфологізацію фольклорного героя у триптиху «Шлях Алії Джерзелеза» та багаторівневу кільцеву структуру повісті «Проклятий двір».

Другий розділ розкриває творчість Меші Селімовича. Есе Теймура Атаєва за романом «Дервіш і смерть» занурює читача в екзистенційну та моральну дилему шейха Ахмеда Нуруддіна. У творі аналізується зіткнення особистої совісті з репресивною державною машиною, боротьба людини з власними пристрастями та спроба знайти відповіді на вічні питання буття за допомогою вибіркового чи глибокого прочитання Корану.

У третьому розділі досліджується повість сербського письменника Момо Капора «Зелене сукно Чорногорії» (написана за задумом, створеним спільно з боснійським художником Зуко Джумхуром). Теймур Атаєв розглядає цей твір як історію османського генерала Осман-паші Сархоша, який потрапив у чорногорський полон. Через картярську гру в покер, алкоголь та геополітичні дискусії автор показує трагедію особистості на тлі краху імперій та проводить паралелі між війною 1876 року та розпадом Югославії у 1990-х роках.

Четвертий розділ присвячений постмодерністському шедевру Милорада Павича «Хозарський словник». Теймур Атаєв простежує «Хозарську полеміку» крізь призму християнського, ісламського та юдейського джерел. Автор доводить, що за містичною та формотворчою грою Павича ховається глибока думка про необхідність взаємного пізнання народів та шкідливість диявольських провокацій, які розпалюють міжрелігійну ворожнечу.

П'ятий розділ аналізує прозу Мілєнка Єрговича — одного з найвідоміших сучасних авторів регіону. Теймур Атаєв на основі оповідань «Бібліотека» та «Кактус» осмислює війну як катастрофу, що нищить книжкову цивілізацію та людську душевну гармонію. Соломія Вівчар досліджує мусульманські мотиви в оповіданні «Халал» (де головний герой приймає на себе вину брата-вбивці заради його порятунку) та систематизує воєнні рефлексії у збірці «Сараєвські Марльборо».

Шостий розділ присвячений Джеваду Карахасану. Соломія Вівчар аналізує його есе «Пейзаж руїн як сад», розкриваючи «поетику руїн» як особливий текст, що зберігає пам'ять про знищене під час облоги Сараєва приватне й суспільне життя.

Книжка «Мости взаєморозуміння в балканських літературах» переконливо доводить, що зло, жорстокість і війна не мають національності чи релігії, а справжній гуманізм полягає у здатності бачити в кожній людині особистість та будувати мости духовної єдності.

Предисловіє. Алла Татаренко. «Література як міст через бурхливу ріку історії»
Вступна стаття славістки Алли Татаренко формує концептуальне підґрунтя всього видання. Авторка звертає увагу на епіграф із Редьярда Кіплінга, наголошуючи, що Схід і Захід зустрічаються й поєднуються саме на теренах літературного тексту. Головним тлом цієї зустрічі виступає Боснія — край, який акумулював у собі риси різних цивілізацій, релігій та культурних кодів. Татаренко нагадує народну мудрість, занотовану Іво Андричем: «У Боснії ніхто не знає, в якій вірі помре», та ілюструє це історичним прикладом Мехмед-паші Соколовича (Баїци Соколовича), який став великим візирем Османської імперії і збудував знаменитий міст у Вишеграді, залишаючись при цьому пов'язаним зі своїм сербським корінням. У статті підкреслюється особливість літературних мостів, збудованих письменниками: вони допомагають людині подолати страх, ксенофобію та невігластво. Алла Татаренко аналізує специфіку співавторства Теймура Атаєва та Соломії Вівчар, відзначаючи щасливий синтез публіцистично-культурологічного виміру Атаєва та філологічно-інтерпретаційного аналізу Вівчар. Також висвітлюється гібридна культурна ідентичність більшості обраних авторів (Андрича, Селімовича, Єрговича) та унікальність їхнього внеску у світовий гуманістичний дискурс.

Розділ 1. Іво Андрич
Розділ відкривається коротким біографічним нарисом про Іво Андрича (1892–1975) — хорвата за походженням, який виріс у Травнику та Вишеграді, писав сербською мовою, був дипломатом і став лауреатом Нобелівської премії 1961 року.
Перше есе Теймура Атаєва «Чи готове людство ступити на шлях порозуміння?» присвячене роману «Міст на Дрині». Атаєв розглядає Вишеградський міст не просто як архітектурний шедевр, споруджений за наказом Мехмед-паші Соколовича, а як живу істоту та символічний зв'язок між людьми різних конфесій. Автор простежує драматичні етапи будівництва моста, повені, війни й соціальні потрясіння, показуючи, що перед лицем спільної біди турки, християни й євреї здатні сидіти пліч-о-пліч і підтримувати одне одного.
У другому есе Теймура Атаєва «Чи можна у тиші «іншого світу» побачити загальний простір для всіх і кожного?» аналізується роман «Травницька хроніка». Автор досліджує дипломатичне й культурне протистояння у Травнику початку ХІХ століття між французьким консулом Давілем та австрійським консулом фон Міттерером на тлі османського панування. Особливу увагу приділено постатям молодого перекладача Дефоссе та доктора Колоньї, які намагаються зрозуміти «інший світ» і долати стереотипи, а також наводяться паралелі з коранічними уявленнями про розмаїття народів.
Третє есе Теймура Атаєва «Наскільки етноконфесійна ознака є визначальною для прояву жорстокості?» розглядає оповідання «Діти». Атаєв аналізує епізод із дитинства, де християнські хлопці на чолі з отаманами Міле й Палікою влаштовують погроми єврейських дітей. Головний герой не знаходить у собі сил вдарити беззахисного єврейського хлопчика й зазнає зневаги від своїх товаришів. Автор робить висновок, що жорстокість не має релігійної приналежності, а є особистісним моральним падінням.
Четверте есе Теймура Атаєва «Нестаріючі «Пагорби» Іво Андрича» присвячене оповіданню «Рзавські пагорби». Розглядається трагічна загибель сербського купця Неділько Джукановича під час австрійської окупації 1878 року. У момент смертельної небезпеки Неділько звертається по допомогу до турка Ібрагім-аги, що демонструє людяність, яка проривається крізь міжконфесійне відчуження.
П'яте есе Теймура Атаєва «Про вічний пошук Іво Андрича крізь «Розмову з Гойєю»» висвітлює естетичні й філософські погляди письменника. На основі уявного діалогу з художником Франсіско Гойєю аналізується мета митця — виривати з мороку небуття правду життя, змальовуючи не лише світлі, а й похмурі, темні сторони людської душі ради пошуку оптимізму й світла в кінці тунелю.
Шоста стаття Соломії Вівчар «Іво Андрич. «Притча про візирового слона» і інші оповідання» пропонує огляд збірки перекладених українською мовою оповідань. Авторка детально аналізує «Притчу про візирового слона», де сліпа ненависть жителів Травника до жорстокого візира Джелалії переноситься на його слона Філа. Також розглядаються оповідання «Мустафа Маджар» (про психоз і божевілля воїна-одинака), «Смерть у сінановій текії» (про благочестивого дервіша Алідеду), «Осатичани» та есеїстичні нариси «Мости», «Шляхи», «Обличчя».
Сьома стаття Соломії Вівчар «Образ головного героя у творах Іво Андрича («Шлях Алії Джерзелеза» і «Проклятий двір»)» аналізує деміфологізацію легендарного воїна Алії Джерзелеза, який у новелах Андрича постає смішним, закоханим і безпорадним у мирному житті чоловіком. У другій частині статті розглядається повість «Проклятий двір», її складна кільцева композиція із багатьма оповідачами (фра Петар, Хаїм, Чаміл) та образ стамбульської в'язниці як символу тоталітарного режиму й психологічного пекла.

Розділ 2. Меша Селімович
Розділ відкривається біографічним нарисом про Мешу Селімовича (1910–1982) — видатного боснійського й сербського письменника, автора класичних романів «Дервіш і смерть» та «Фортеця». Наголошується на особистій трагедії автора — розстрілі його брата-партизана у 1944 році, що стало імпульсом для написання головного роману.
Есе Теймура Атаєва «Куди і до чого ми прямуємо, вибираючи шлях вперед? (Перечитуючи «Дервіш і смерть» Меші Селімовича)» являє собою глибокий філософсько-теологічний аналіз роману. Атаєв розглядає долю шейха суфійської текії Ахмеда Нуруддіна, чиє спокійне й праведне життя руйнується після арешту й безкарного вбивства владою його невинного брата Харуна. Автор простежує внутрішню трансформацію шейха: від щирої віри й молитви до прагнення помсти та входження у владні структури, де він сам стає частиною репресивної системи. У статті детально аналізується, як персонажі роману цитують і трактують аяти Корану, часто маніпулюючи релігійними текстами для виправдання власних вчинків чи конформізму. Атаєв підкреслює, що Селімович ставить перед читачем фундаментальні питання про свободу морального вибору, межу між доцільністю та правдою, боротьбу з власним «нафсом» (пристрастями) та особисту відповідальність перед Творцем.

Розділ 3. Момо Капор
Подано біографію сербського письменника, художника й хронікера Момо Капора (1937–2010), відомого майстра «джинс-прози» та автора книг про Белград і війну в екс-Югославії.
Есе Теймура Атаєва «Про пласти людського взаєморозуміння в «Зеленому сукні Чорногорії» Момо Капора» аналізує повість, створену на основі спільного кіносценарію Капора та його друга, боснійського мусульманського інтелектуала Зуко Джумхура. В основі сюжету — події після битви при Вовчому Долі (1876 р.), коли османський генерал Осман-паша Сархош потрапляє у полон до чорногорського князя Ніколи. Атаєв висвітлює моторошні деталі війни, жорстокість з обох боків, але водночас акцентує увагу на моментах міжрелігійної поваги й шляхетності. Особливе місце посідає образ Осман-паші, який шукає забуття від поразки й краху Османської імперії за картярським столиком, покритим зеленим сукном, граючи в покер і вживаючи алкоголь. Автор простежує, як Капор переплітає події ХІХ століття з геополітичними колізіями та трагедією розпаду Югославії у 1990-х роках, закликаючи до дотримання коранічного заклику до взаємопізнання народів.

Розділ 4. Милорад Павич
Містить біографічний нарис про Милорада Павича (1929–2009) — всесвітньо відомого сербського поета, прозаїка, літературознавця й одного з найяскравіших представників постмодернізму ХХ століття.
Есе Теймура Атаєва ««Хозарський словник» Милорада Павича: спроба осмислення шляхів до мирного співіснування» присвячене знаменитому роману-лексикону. Атаєв аналізує концепцію «Хозарської полеміки» ІХ століття щодо вибору віри каганом, яка представлена у трьох книгах — Червоній (християнській), Зеленій (ісламській) та Жовтій (юдейській). Дослідник показує, що за постмодерною грою, містикою та хронологічними зсувами Павич порушує надзвичайно актуальну проблему: як представники трьох авраамічних релігій трактують одну й ту саму подію з протилежних позицій. Атаєв знаходить глибокі паралелі між думками Павича про єдність Божественного Писання та аятами Корану, де стверджується, що Бог створив людину й надав різні закони для випробування у добрих справах. Також висвітлюється алегорія з дияволом, який провокує конфлікти саме між тими, хто прагне пізнати один одного, та аналізуються гендерні відмінності чоловічої й жіночої версій роману.

Розділ 5. Міленко Єргович
Наведено біографічну довідку про Мілєнка Єрговича (нар. 1966) — сучасного боснійсько-хорватського письменника, лауреата Премії імені Меші Селімовича та Премії миру імені Еріха Марії Ремарка.
Перше есе Теймура Атаєва «Міленко Єргович про війну, як про страшний шлях згасання книжкової (і не тільки) цивілізації» аналізує оповідання «Бібліотека» та «Кактус» зі збірки «Сараєвські Марльборо». Атаєв висвітлює трагедію облоги Сараєва у 1990-х роках, коли внаслідок бомбардувань палали домашні бібліотеки й Університетська бібліотека (Вечніца). Автор роздумує про загибель «книжкової цивілізації», коли люди змушені були грітися біля вогню з томів класиків, та розглядає загібель кімнатного кактуса як символ втрати людської душі й гармонії.
Друга стаття Соломії Вівчар «Мусульманські мотиви в оповіданні Мілєнка Єрговича «Халал»» присвячена аналізу твору зі збірки «Іншалла, Мадонно, іншалла». Вівчар розкриває значення терміна «халал» (прощення) та аналізує детективно-психологічний сюжет: молодший брат Салко Османович бере на себе вину за вбивство батька, вчинене п'яним старшим братом Файком. Салко йде на розстріл, демонструючи вищий акт любові й самопожертви, що зцілює старшого брата. У статті висвітлюється специфіка ісламської лексики та мусульманських духовно-етичних цінностей у творі.
Третя стаття Соломії Вівчар «Літературні рефлексії війни у Боснії у збірці Мілєнка Єрговича «Сараєвські Марльборо»» аналізує структуру й поетику збірки із 29 оповідей. Розглядаються жанрові особливості (синтез новели, оповідання й есе), автобіографізм, роль деталі та образи конкретних людей (оповідання «Ханим», «Діагноз», «Комуніст», «Кактус», «Бібліотека»), де місто Сараєво постає як живий організм, що страждає від війни.

Розділ 6. Джевад Карахасан
Розділ містить біографію Джевада Карахасана (нар. 1953) — відомого боснійського письменника, драматурга, есеїста й лауреата багатьох європейських премій.
Стаття Соломії Вівчар «Поетика руїн в есе Джевада Карахасана «Пейзаж руїн як сад»» розкриває філософію сприйняття зруйнованого під час війни простору. Вівчар розглядає, як Карахасан проводить паралелі між руїнами будинку й літературним текстом. У статті систематизовано три розроблені Карахасаном «руїнні жанри»: 1) руїни житлових домів, які зберігають пам’ять про особисте життя та людське тепло; 2) руїни монументальних суспільних споруд (як-от знищений Орієнтальний інститут у Сараєво), що відображають культурні структури суспільства; 3) руїни сучасних скляно-бетонних споруд, які не несуть жодної пам'яті й після руйнування перетворюються на купу будівельного сміття. Дослідниця підкреслює застереження Карахасана про небезпеку настання «часу варварів» та втрати культурної ідентичності.

Довідковий розділ. Відомості про авторів книжки та видавничі дані
Містить підсумкові відомості про дослідницький шлях Теймура Атаєва (автора майже 1000 публікацій та книг з геополітики, історії й теології) та Соломії Вівчар (кандидатки філологічних наук, фахівчині з хорватистики й україністики). Наведено повну видавничу й поліграфічну інформацію про книгу (ПП «Формат», м. Ічня, 2019 р., наклад 500 примірників).