Вступ
Розділ окреслює масштаб постаті Івана Франка як письменника, мислителя й поліглота, який володів майже двома десятками мов і здійснив понад п'ятсот перекладів із тридцяти світових літератур. Автор вступу наголошує на ролі Франка у створенні мостів між Галичиною та Наддніпрянською Україною, його участі в розбудові суспільно-політичного руху та заснуванні першої «Русько-української політичної партії». Окрему увагу приділено світовому визнанню класика за рішенням Всесвітньої Ради Миру й ЮНЕСКО, а також його піонерській діяльності у вивченні східних культур і релігій.

Слово про мусульманські зацікавлення Івана Франка
Оглядова стаття присвячена системному аналізу сходознавчих зацікавлень письменника. У тексті детально висвітлюються обставини написання розвідки про пророка Магомета під час докторантури у Відні, а також генеза поем «Абу-Касимові капці» та «Коваль Бассім», джерелом яких послужила німецькомовна збірка «Тисяча і один день». Аналізуються східні мотиви у збірках філософської лірики «Мій ізмарагд» і «Давнє і нове», переклади віршів кримського хана Газі-Гірея ІІ та ініційований Франком проєкт перекладу поеми Фірдоусі «Шах-наме», успішно реалізований Агатангелом Кримським.

Розділ І. Наукова розвідка: До питання про перекази про Магомета у слов'ян
У праці 1894 року Франко досліджує контакти слов'ян із мусульманами, спростовуючи стереотип про їх суто деструктивний характер і показуючи широкі культурні впливи на мову, фольклор та побут. Автор детально критично розглядає візантійську полемічну традицію (твори Іосафа Кантакузина, Феодора Абукари), польські енциклопедії та церковні твори Хмельовського й Пікульського, а також давньоруські списки. Показано трансформацію східних хадисів і талмудичних сказань у міфологізовані та суперечливі західні й слов'янські легенди про засновника ісламу.

Розділ ІІ. Східні казки
Розділ містить дві великі поеми Франка: «Абу-Касимові капці» та «Коваль Бассім», супроводжені авторськими передмовами та примітками. У першій поемі сатирично змальовано поневіряння багдадського скупаря, чиї незмінні капці стають джерелом катастроф і водночас знаряддям морального переродження в дервіша. Друга поема оповідає про незалежного коваля Бассіма, який вступає у протистояння з халіфом Гаруном Ер-Рашідом. Завдяки кмітливості, підміні залізного меча дерев'яним і незламному життєлюбству Бассім рятує невинного і зрештою залишає службу деспотичного володаря.

Розділ ІІІ. Поезії
У розділі вміщено чотири поетичні твори Франка із фундаментальних збірок «Мій ізмарагд» та «Давнє і нове», доповнені коментарями упорядників. Вірш «Указ проти голоду» порушує питання справедливого розподілу ресурсів через радикальний закон перського царя. Поема-новела «Побіда» демонструє тлінність світської влади та неминучу зміну правителів у халіфаті. «Рука Івана Дамаскина» передає християнське передання про дивоцілення святого захисника ікон при дворі дамаського султана. Сатиричний вірш «Русинам-фаталістам» висміює пасивність галицького суспільства, що уподібнюється східному фаталізму.

Розділ IV. Поетичні переклади: Кримський хан Газі-Гірей (1588 – 1607) і дещо з його віршів
У біографічно-літературній розвідці 1915 року Франко висвітлює життя видатного полководця і поета Газі-Гірея ІІ, спираючись на працю австрійського сходознавця Йозефа фон Гаммер-Пургшталя. Дослідник наводить факти про полон хана в Персії, його участь у європейських походах Османів та братовбивчу боротьбу за престол. Текст супроводжується перекладами Франка з німецьких підрядників п'яти поетичних творів хана: від вірша з перської фортеці до войовничого гімну та віршованого дипломатичного листування із султанським двором.

Пояснення слів
Заключний розділ книги становить тлумачний словник, підготовлений упорядниками для полегшення сприйняття франкових текстів сучасним читачем. Словник містить детальні пояснення діалектних, застарілих та східних слів, використаних у наукових розвідках, коментарях і художніх текстах видання. Статті охоплюють етнографічну, військову, адміністративну, побутову та релігійну термінологію Орієнту й тогочасної Галичини (зокрема поняття «більдар», «каді», «шах-наме», «черес», «басарунок», «мурин», «тюрбан» тощо), забезпечуючи повне семантичне розуміння творчості класика.

Книга «Іван Франко і мусульманський світ» являє собою тематичне зібрання творів, яке вперше в українському літературознавстві комплексно поєднує наукові, художні та перекладацькі праці Івана Яковича Франка, присвячені країнам Близького й Середнього Сходу, релігії ісламу та мусульманській культурі. Видання підготовлене співробітниками Львівського національного літературно-меморіального музею Івана Франка за упорядкуванням Соломії Вівчар та Віолетти Чернієнко, за концептуальною ініціативою Богдана Тихолоза. Головне завдання книги полягає в тому, щоб зібрати докупи тексти класика, які десятиліттями залишалися розпорошеними по багатотомних академічних зібраннях творів, періодичних виданнях XIX – початку XX століття та архівних публікаціях, і розкрити маловідому широкому загалу грань спадщини Франка як глибокого дослідника й інтерпретатора східної цивілізації.

Композиційно книга відкривається двома ґрунтовними аналітичними статтями, після яких розташовано чотири тематичні розділи творів самого Франка та завершальний довідковий апарат. Послідовність матеріалу вибудувана від теоретико-біографічного осмислення проблеми до репрезентації конкретних жанрових форм: академічної науки, казкового епосу, філософської лірики, перекладу поетичних перлин Сходу та лексикографічного коментування.

У «Вступі», написаному Віолеттою Чернієнко, акцентується увага на енциклопедичній ерудиції Франка, який був поліглотом, знавцем рукописних пам'яток і перекладачем із тридцяти мов світу. Підкреслюється, що звернення Франка до східної тематики не було випадковим екзотичним захопленням, а органічною частиною його просвітницької програми щодо збагачення рідної культури та виведення українського красного письменства на загальносвітовий рівень. У наступній статті Соломії Вівчар «Слово про мусульманські зацікавлення Івана Франка» подано детальний історико-літературний огляд усіх включених до збірника праць, висвітлено генезу франкових текстів, джерельну базу його студій у Відні та багаторічне творче листування із визначним сходознавцем Агатангелом Кримським, завдяки співпраці з яким було закладено підвалини вітчизняної академічної орієнталістики.

Перший розділ книги містить фундаментальну наукову працю Франка «До питання про перекази про Магомета у слов'ян», завершену у Відні 1894 року під час його докторантури під керівництвом професора Ватрослава Ягича. У цій праці автор застосовує порівняльно-історичний метод до вивчення візантійських, західноєвропейських, польських та давньоруських джерел. Франко розпочинає дослідження з аналізу багатовікових зв'язків слов'янського населення з мусульманським світом, вказуючи на величезні пласти тюркських запозичень у мові, матеріальній культурі та фольклорі. Спростовуючи спрощені погляди на взаємини між християнством та ісламом виключно як на криваву ворожнечу, він зазначає, що під османською владою слов'яни нерідко користувалися релігійною автономією і звільненням від військової повинності. Далі Франко детально вивчає християнську полеміку (зокрема візантійського імператора Іосафа Кантакузина, Феодора Абукари, Максима Грека, Іоаникія Галятовського, польських енциклопедистів Бенедикта Хмельовського і Гавдентія Пікульського), викриваючи невігластво полемістів, фантастичність створених ними міфів і механізми спотворення фактів про життя засновника ісламу.

Другий розділ представляє казковий доробок письменника, заснований на орієнтальних сюжетах, почерпнутих з німецькомовного 11-томного зводу арабських та перських казок «Тисяча і один день». Сюди увійшли дві знамениті віршовані казки: «Абу-Касимові капці» та «Коваль Бассім». Обидва твори забезпечені авторськими передмовами, у яких Франко пояснює джерела сюжетів та їх трансформацію в українській народній і літературній традиції. У творі «Абу-Касимові капці» комічна побутова історія про старі латані шкарбани скупаря виростає у філософську драму про переродження душі та феномен дервішества. У поемі «Коваль Бассім» розгортається напружений конфлікт між працьовитим ремісником і могутнім халіфом Гаруном Ер-Рашідом. Франко показує незламність простої людини, її життєлюбство та здатність за допомогою гострого розуму знаходити вихід із будь-яких утисків деспотичної влади, а в розлогому епілозі до поєми та додаткових примітках викриває сутність східного й європейського чиновницького абсолютизму.

Третій розділ поєднує оригінальні поезії Франка зі збірок «Мій ізмарагд» (1898) та «Давнє і нове» (1911). Твори «Указ проти голоду» та «Побіда» демонструють глибоку зацікавленість поета етичними уроками східної історії. У першому вірші змальовано рішучість перського царя в подоланні соціальної нерівності, а в другому розкривається трагічна ілюзорність політичної влади, коли торжество переможця затьмарюється нагадуванням про те, що всі його попередники закінчили життя однаково. Поема «Рука Івана Дамаскина» звертається до сюжету VIII століття про відомого християнського богослова, що служив при дворі дамаського володаря і став жертвою наклепу. Вірш «Русинам-фаталістам» представляє політичну сатиру, де східна концепція безумовної покірності долі («Акбар Аллах!») використовується Франком як їдка алегорія галицького рабського терпіння перед лицем суспільних бід.

Четвертий розділ містить пізню розвідку Франка 1915 року «Кримський хан Газі-Гірей (1588 – 1607) і дещо з його віршів». Досліджуючи постать кримськотатарського правителя і воїна Газі-Гірея ІІ Борá за монографією Йозефа фон Гаммер-Пургшталя, Франко подає життєпис монарха-поета, його поневіряння в перському ув'язненні та складні дипломатичні стосунки з Портою, а також перекладає українською мовою п'ять його віршів, сповнених суворого лицарського пафосу та самобутності.

Книга завершується словником «Пояснення слів», у якому зібрано понад дві сотні діалектних, застарілих та специфічно орієнтальних понять, що зустрічаються в опублікованих текстах (від адміністративних чинів до предметів одягу й релігійних понять). Взаємозв'язок усіх частин видання засвідчує концептуальну цілісність поглядів Івана Франка на взаємодію культур Сходу і Заходу, підтверджуючи його прагнення до пізнання духовної спадщини народів світу без упереджень і догматизму.

Вступ
Вступний розділ книги, автором якого є Віолетта Чернієнко, присвячений всебічному осмисленню постаті Івана Франка (1856–1916) як одного з найвидатніших мислителів, письменників, науковців та суспільно-політичних діячів України. У тексті наголошується на колосальній творчій спадщині класика, доробок якого налічує понад 5 тисяч оригінальних творів і понад 500 перекладів, що охоплюють поезію, прозу, драматургію, літературознавчі розвідки, публіцистичні статті з політичних, економічних та культурологічних тем. Звертається увага на багатомовність його творчості: Франко однаково вільно писав українською, польською, німецькою та російською мовами. Розділ висвітлює його першість як професійного літератора, який наважився жити виключно з власної інтелектуальної праці, за що зажив слави Каменяра, Українського Мойсея і Титана праці.

Особлива увага приділена історії публікації творів мислителя — від 30-томного видання 1920-х років за редакцією Лизанівського та Пилипенка, 20-томника 1956 року, 50-томного зібрання (1976–1986) із додатковими томами, до планованого повного академічного 100-томного зводу. Автор статті окремо зупиняється на перекладацькій теорії Франка, цитуючи його передмову до збірки «Поеми» (1899), де переклад світової класики тлумачиться як спосіб розширення душі цілої нації, засвоєння нових форм почуттів і зведення «золотого мосту» взаєморозуміння між далекими епохами й народами. Франко знав майже двадцять іноземних мов і здійснив переклади творів із тридцяти літератур світу, тоді як його власні тексти нині перекладено 60 мовами.

У статті відзначено міжнародне визнання Франка: заснування літературних премій, вшанування його столітнього ювілею у 1956 році рішенням Всесвітньої Ради Миру в Стокгольмі, 130-річного ювілею під егідою ЮНЕСКО у Львові (1986), а також висування його кандидатури на здобуття Нобелівської премії з літератури, чому завадила лише смерть поета у 1916 році. Значне місце відведено громадській діяльності Франка як співзасновника й очільника «Русько-української радикальної партії», що проголосила мету самостійності України. На завершення підкреслюється піонерська роль Франка в українському сходознавстві: його вивчення східних релігій, популяризація класичної арабської та перської літератур і заохочення молодого Агатангела Кримського до видання антології поеми «Шах-наме» окремою книгою у Львові.

Слово про мусульманські зацікавлення Івана Франка
У дослідницькій статті Соломії Вівчар дається послідовний і ґрунтовний огляд усіх праць і художніх творів Івана Франка, які мають відношення до мусульманського світу, ісламу та орієнтальної поезії. Авторка констатує, що сходознавча лінія пронизує як академічний, так і суто красний доробок мислителя. У своїх студіях Франко мав постійну і щиру підтримку близького друга — видатного мовознавця-орієнталіста Агатангела Кримського, чиї консультації та наукове листування відіграли визначну роль у формуванні поглядів Франка на джерела східної словесності.

Першим об'єктом аналізу у статті виступає наукова розвідка Франка «До питання про перекази про Магомета у слов'ян» (1894), створена у Відні під час підготовки до захисту докторської дисертації. Франко виявив сміливий підхід, доводячи, що контакт слов'ян із мусульманами (турками і татарами) у XIII–XVIII століттях не обмежувався воєнним протистоянням, а супроводжувався значною релігійною толерантністю з боку мусульманських правителів та глибоким взаємним культурним обміном. Дослідник викрив необ'єктивність візантійських і західноєвропейських авторів, чиї міфи про засновника ісламу були побудовані на чутках і незнанні Корану.

Далі авторка розглядає казки Франка з арабськими мотивами — «Абу-Касимові капці» (1895) та «Коваль Бассім» (1900). Зазначається, що сюжети обох поем запозичені письменником із німецькомовного перекладу збірки «Тисяча і один день», віднайденої у віденській книгарні. В оповіданні про Абу-Касима Франко синтезував почутий ще в гімназійні роки народний галицький переказ із класичною східною канвою, перетворивши фарсову історію про скупаря на психологічну драму морального очищення й прийняття філософії дервішества. У поемі про коваля Бассіма на тлі епохи халіфа Гаруна Ер-Рашіда розкрито протест проти деспотизму, оспівано вільну працю й виборювання людських прав. Також розглядаються вірші Франка з мусульманськими сюжетами зі збірок «Мій ізмарагд» («Указ проти голоду», «Побіда») та «Давнє і нове» («Рука Івана Дамаскина»). На завершення статті висвітлюється його студія 1915 року про хана-поета Газі-Гірея ІІ та роль Франка в організації першого українського перекладу епосу Фірдоусі «Шах-наме», здійсненого Кримським і надрукованого у Львові 1896 року.

Розділ І. Наукова розвідка: До питання про перекази про Магомета у слов'ян
У своїй капітальній праці «До питання про перекази про Магомета у слов'ян» Іван Франко досліджує комплекс вірувань, легенд і письмових свідчень про іслам, що циркулювали у слов'янському середовищі. На початку автор подає панораму багатовікового сусідства південних і східних слов'ян із мусульманським сходом, починаючи від монгольської навали 1240 року. Франко розглядає слов'ян як захисний вал Європи, проте застерігає від однобічного трактування мусульман виключно як руйнівників. Він підкреслює, що в часи повного панування турки нерідко демонстрували релігійну терпимість, звільняли християн від військової служби, надавали автономію церкві, що підтверджується свідченнями Іпатіївського літопису та сербського фольклору (наприклад, переказом про султана, який обіцяв збудувати поряд церкву і джамію). Водночас наголошується на потужному впливі ісламського сходу на слов'янську мову, фольклор, одяг та побут, згадуючи праці Міклошича, Бенфея та Кузьмичевського (Драгоманова).

Переходячи до релігійних уявлень, Франко зазначає, що в масовій свідомості слов'ян істинний зміст ісламу майже не був відомий, а знання спиралися на химерні міфи. Головним джерелом цих міфів була візантійська полемічна література, зокрема чотири апології та чотири інвективи колишнього імператора Іосафа Кантакузина (XIV ст.), фрагменти яких увійшли до «Житія святого Феодора Едесенського». Франко по пунктах аналізує неправдиві твердження Кантакузина: твердження про поширення віри виключно мечем, заборону дискутувати з християнами, перекручені апокрифічні версії про поділ послідовників на секти, легенди про падіння ангелів Арота й Марота у Вавилоні (які сходять не до Корану, а до талмудичних сказань про Шемхазая й Азаеля), а також оповіді про напад епілепсії як чортівське навадження.

Крім того, Франко простежує паралельну західноєвропейську латинську традицію вигадок про Магомета, за якою його виставляли то римським кардиналом Пелагієм (як у Брюнетто Латіні), який через образу на те, що його не обрали папою, заснував нову секту, то учнем єретика-пустельника (у творах Гвібертія Нолянського, Ільдебертія Туроненського, «Романі про Магомета»). Автор показує, як ці байки через польську літературу (Бенедикт Хмельовський, Гавдентій Пікульський) проникали в давньоруські рукописи XVII століття. Розділ завершується науковим висновком про те, що аж до появи перших академічних перекладів Корану (П'єтро ді Толедо, Бібліандра) Європа жила у полоні фантастичних міфів. До тексту додано докладні науково-історичні коментарі упорядників видання.

Розділ ІІ. Східні казки
Другий розділ містить дві визначні поетичні казки Івана Франка, створені на основі арабських фольклорних сюжетів. Перша казка — «Абу-Касимові капці», якій передує авторська передмова 1902 року та німецькомовний текст прозового першоджерела з книги «Тисяча і один день». Франко розповідає, як уперше почув цю історію про «Казоємові сапоги» в Дрогобичі від простого міщанина Жука, а згодом знайшов друковане першоджерело у Відні. Сама поема складається з десяти частин і розповідає про багатого, але неймовірно скупого багдадського купця Абу-Касима. Його старезні, незліченну кількість разів перелатані й підбиті цвяхами капці стають міським посміховиськом. Вирішивши нарешті після успішної оборудки з рожевою олією відвідати лазню, Касим помилково забирає звідти нові папучі місцевого судді, а свої лишає на місці. Це запускає ланцюг катастрофічних подій: суддя кидає скупаря до в'язниці й накладає величезний штраф.

Прагнучи позбутися злощасних капців, Абу-Касим викидає їх у річку Тигр, але вони заплутуються в сітях рибалок, які зі злості жбурляють їх крізь вікно в його дім, розбиваючи всі бутлі з дорогоцінною рожевою олією. Спроба таємно закопати капці на кладовищі призводить до звинувачення в чаклунстві та оскверненні праху, за що суддя знову накладає непомірну кару. Викидання капців у водогін зумовлює закупорку труб і зневоднення Багдада, після чого розлючений натовп і влада конфіскують усе майно купця. Навіть висушування капців на даху закінчується тим, що пес скидає важкий капець на вагітну жінку. Втративши все до копійки, Абу-Касим зазнає глибокого внутрішнього прозріння: він усвідомлює гріховність своєї колишньої скнарості, бере капці на плечі як знак покути і перетворюється на святого дервіша-жебрака.

Друга поема — «Коваль Бассім» (із авторською передмовою, прологом, дванадцятьма піснями, епілогом та історичною приміткою). У творі зображено коваля Бассіма, який живе за принципом: удень чесно заробляти 5 драхм важкою працею, а ввечері купувати м'ясо, вино, свічки та солодощі, бенкетуючи на самоті й дякуючи Аллаху. Переодягнений купецьким гостем могутній халіф Гарун Ер-Рашід разом із візиром Джіафаром і катом Месруром випадково потрапляє до нього на нічліг. Бажаючи випробувати Бассіма та поглузувати з нього, халіф видає щодня нові безглузді укази: спершу забороняє на три дні ковальську працю, потім роботу лазень. Проте незламний Бассім щоразу знаходить вихід — стає банщиком, а згодом судовим повіреним (возним), розсудивши сварку шевця з дружиною. Коли ж халіф перевіряє возних у суді й наказує побити Бассіма канчуками по п'ятах, той вистругує дерев'яний меч з пальми, вставляє його в піхви і йде служити до палацової гвардії (більдарів). Там він розкриває фальшивий указ і отримує багатий гостинець від купця Отмана. Коли ж розлючений халіф наказує Бассімові стратити засудженого злочинця, коваль перед усім двором молить Бога перетворити його сталевий меч на дерев'яний, якщо засуджений не винен. Диво справджується, халіф регоче, розкриває свою таємницю і приймає Бассіма до двору. Проте в гострому соціальному епілозі Франко показує, що коваль відмовляється служити деспотові, який невдовзі жорстоко страчує візиря Джіафара, і йде шукати правдивої волі.

Розділ ІІІ. Поезії
У третьому розділі книги представлено філософську лірику та сатиричну поезію Івана Франка, інспіровану мусульманською культурою та історією Близького Сходу. Перший твір підрозділу — «Указ проти голоду» (із циклу «Легенди» збірки «Мій ізмарагд», 1898). У вірші розповідається про спалах голоду в заможній Персії, коли бідняки помирали просто неба на вулицях міст. Суворий цар Періс (історичний сасанідський шаханшах Пероз І, V ст.) ухвалює безкомпромісне законодавче рішення: якщо в будь-якому місті помре від голоду бодай один злидар, магістрат зобов'язаний негайно кинути до підземної тюрми й заморити голодом місцевого багатія. Цей жорстокий, але дієвий декрет творить справжнє диво — купці й багатії відкривають сховища, хліб стає доступним, і в країні більше ніхто не гине від злиднів.

Другий твір — поетична новела «Побіда» (також зі збірки «Мій ізмарагд»). Сюжет розгортається у куфському замку, де омейядський халіф Абдельмалік бен Мерван святкує тріумф над своїм суперником Масабом, чию відрубану голову приносять посли. Халіф наказує оббити замок шовком і золотом, однак мудрий старець Ібн Румі нагадує правителю про трагічний колообіг історії: півстоліття тому в цьому ж залі на підлогу кидали голову Гусейна перед Обейдаллою, згодом труп самого Обейдалли клали під ноги Мохтару, якого пізніше стратив той самий Масаб. Усвідомивши крихкість та марність будь-якої земної величі, нажаханий Абдельмалік наказує негайно знищити палац дощенту.

Третій твір — віршована легенда «Рука Івана Дамаскина» (зі збірки «Давнє і нове», 1911). Твір оповідає про знаменитого християнського богослова Івана Дамаскина, який вірно служив радником при дворі султана Дамаска. Заздрісні придворні сфабрикували підроблений лист до візантійського імператора, у якому Іван нібито обіцяв отруїти султана. Повіривши наклепу, правитель наказує відтяти поетові правицю на міській площі. Спливаючи кров'ю, Іван іде до каплиці Богородиці, де палко благає Діву Марію повернути руку не заради життя, а щоб продовжувати писати похвальні духовні пісні. Відбувається чудо — відрубана рука приростає без жодного шраму, султан розкриває зраду і карає наклепників, а святий залишається в пошані. Розділ завершує полемічний вірш «Русинам-фаталістам», у якому Франко використовує вигук «Акбар Аллах!» як метафору бездіяльності, пасивності та фаталістичної покори галичан перед соціальними утисками й австрійською бюрократією. Кожен вірш супроводжується науковими коментарями щодо джерел та текстології.

Розділ IV. Поетичні переклади: Кримський хан Газі-Гірей (1588 – 1607) і дещо з його віршів
Четвертий розділ містить біографічно-літературну студію та поетичні переклади Івана Франка, написані в січні 1915 року у Львові під час Першої світової війни. Текст присвячений одній із найяскравіших постатей в історії Кримського ханства — ханові Газі-Гірею ІІ з династії Гіреїв, відомому своїм поетичним псевдонімом Газаї («Борець за віру») та прізвиськом Борá («Ураганний вітер»). Джерелом інформації для студії послужила фундаментальна німецькомовна праця австрійського сходознавця Йозефа фон Гаммер-Пургшталя «Історія кримських ханів під османським пануванням» (1856), що зберігалася в особистій бібліотеці Франка.

Франко висвітлює драматичні повороти біографії хана: його виховання в Константинополі, участь у поході проти Сефевідського Ірану, семирічне ув'язнення в неприступній перській фортеці Кахаха та зухвалу втечу через Ерзерум. Далі дослідник аналізує боротьбу Газі-Гірея за ханський стіл після отруєння його брата Іслам-Гірея, тимчасову детронізацію за наказом великого візира Тікаля через неучасть у битві під Ерлау, повстання в Криму, трагічну загибель його брата Фет-Гірея разом із усіма нащадками за кривавим звичаєм Чингісхана, а також воєнні кампанії хана в Південній Угорщині під час австро-турецьких війн.

Історична частина дослідження органічно переплітається з поетичними перекладами Франка, здійсненими з німецьких перекладів Гаммера. До розділу включено п'ять поетичних зразків Газі-Гірея: гордий шестивірш, написаний після втечі з перської темниці; войовничий гімн про татарських воїнів, для яких кінь, лук, шабля і бойовий бунчук дорожчі за жіночу красу й мирні насолоди; віршований донос-повідомлення султанського вчителя Сеад-еддіна про звинувачення хана у зволіканні з походом; сповнену лицарської відданості поетичну відповідь самого Газі-Гірея падишахові з обіцянкою дійти до Пешта; а також гірке й докірливе послання до татарських сановників у Стамбулі, написане під час важкої зимівлі війська в Зомборі 1598 року. У коментарях зазначено, що за життя Франка розвідка лишалася неопублікованою і вперше побачила світ лише в 1941 році.

Пояснення слів
Заключний розділ є алфавітним глосарієм діалектної, архаїчної та спеціальної сходознавчої лексики, підготовленим упорядниками книги на основі наукових видань праць Івана Франка. Словник налічує понад дві сотні лексичних одиниць, що зустрічаються у вміщених наукових розвідках, коментарях, поемах та віршах. Багато з цих слів становлять специфічні полонізми, галицизми, орієнталізми та тюркізми, які були органічною частиною словникового запасу Франка, але можуть викликати труднощі у сучасного читача.

Словник детально пояснює поняття османської та арабської культури й адміністрації: «більдар» (прибічний охоронець, гайдук), «муеззин» (служитель мечеті, що скликає на молитву), «візир» (високий державний урядовець), «емір» (володар, правитель), «каді» (суддя), «ходжа» або «годжа» (паломник, що відвідав Мекку), «папучі» (східні беззадникові капці), «бунчук» (кінський хвіст на держаку як воєнний прапор), «мінарет» (вежа мечеті), «хламида» (довгий плащ). Також висвітлюються галицькі та загальноукраїнські історичні й етнографічні реалії: «черес» (широкий шкіряний пояс із схованкою для монет), «возний» (судовий службовець), «басарунок» (відшкодування, чайові), «батяр» (гульвіса), «бодня» (діжка з замком), «мазниця» (посуд для дьогтю), «лемішка» (страва або млява людина), «рискаль» (лопата), «тертиця» (дошка), «хрунь» (зрадник або продавач голосу на виборах), «шустваль» (ковальський фартух). Розділ забезпечує високий рівень доступності складних художніх та історичних текстів, слугуючи надійним довідковим інструментом для вивчення спадщини письменника.