Замість передмови. Коран в українській історії:
Вступний розділ описує місце Корану в українському історичному та культурному просторі. Автор обґрунтовує важливість дослідження коранічної традиції в Україні, розглядаючи її через призму взаємодії мусульманської та християнської громад. Визначаються основні ісламські рукописні традиції на українських землях: кримськотатарська, османська та західнотатарська. Також окреслюється інтерес українських християнських мислителів до Корану та загальна хронологія появи перекладів.

Рукописний Коран у Кримському ханстві:
Розділ присвячено історії переписування Корану на території Криму, починаючи з золотоординського періоду. Автор аналізує збережені рукописи, зокрема ті, що знаходяться у фондах Львівського музею історії релігії та Бахчисарайського заповідника. Описуються особливості оформлення манускриптів, використання різних каліграфічних почерків (насх, насталік), а також роль місцевих шкіл каліграфії у збереженні та розвитку мусульманської книжкової культури.

Коранічна екзегетика в Кримському ханстві:
У розділі розглядається розвиток науки про тлумачення Корану (тафсір) у Криму. Автор аналізує навчальный процес у кримських медресе (зокрема Зинджирли) та використання класичних праць, як-от тафсіру аль-Байдауві. Наводяться відомості про збережені копії цих праць із глосами та маргіналіями, що свідчать про високий рівень інтелектуальної культури кримських вчених-кораністів та їхні зв'язки з ширшим ісламським світом.

Рукн ад-Дін аль-Киримі: золотоординський тлумач Корану:
Цей розділ присвячено постаті видатного кримського вченого XIV століття Рукн ад-Діна аль-Киримі. Автор досліджує його біографію, діяльність як кадія у Криму та його подальше життя в Каїрі. Особлива увага приділяється аналізу його збереженої праці — тафсіру сури «Юсуф». Описується методологія аль-Киримі, яка поєднує лексико-граматичний аналіз тексту, залучення різних варіантів читання (кираатів) та критичне осмислення попередніх тлумачень.

Ахмад аль-Киримі: популяризатор тафсіру аль-Байдауві:
У розділі аналізується спадщина Ахмада аль-Киримі (пом. 1474), який написав одну з перших глос до авторитетного коментаря аль-Байдауві під назвою «Місбах ат-Та’діл». Автор висвітлює його роль у популяризації коранічної екзегетики в Османській імперії. Розкривається зміст його коментарів, де поєднуються філософські ідеї східного перипатетизму (школи ібн Сіни), суфійські концепції та доктрини матурідитського каляму.

Коранічна герменевтика у творчості Ібрагіма аль-Киримі:
Розділ досліджує творчість суфійського вченого XVI століття Ібрагіма аль-Киримі. Автор аналізує його трактати «Світлосяйне послання» та «Дарунки Милостивого». Детально розглядається суфійська методологія тлумачення Корану (таувіль), яка базується на ідеї внутрішнього (батин) та зовнішнього (загір) змісту священного тексту. Особлива увага приділена алегоричному тлумаченню історій пророків та концепції семи ступенів духовного сходження душі.

Мухаммад аль-Аккірмані і його тлумачення Корану:
Розділ присвячено діяльності мислителя XVIII століття Мухаммада аль-Аккірмані, вихідця з Аккермана. Автор аналізує його унікальний автограф — глосу на тафсір аль-Байдауві на останню з 30 частин Корану (так званий джуз ’амма, який містить сури 78–114), що зберігається у Мекці. Розглядаються теологічні погляди аль-Аккірмані, його участь у тогочасних релігійних дискусіях, захист автентичності коранічного тексту та прагнення поєднати раціональні аргументи із положеннями матурідитського віровчення.

Cуфійське розуміння Корану від Хаміда «Бі-нева» Киримі:
У розділі розкривається суфійська концепція тлумачення Корану Хамідом Киримі (пом. 1771/1772). Аналізуються два його короткі трактати (рісала), написані османською мовою. Автор досліджує символічне тлумачення поняття «трон» (аль-’арш) та етико-антропологічні погляди мислителя, зокрема концепцію повернення людини до її первинної, Богом заданої природи (фитри) через духовну боротьбу, вольову смерть та любов до Творця.

«Острозький Коран»:
Цей розділ описує унікальний рукопис Корану, знайдений в Острозі у 1992 році. Автор аналізує історію побутування татарської громади на Волині та палеографічні особливості манускрипту. Встановлюється особа переписувача — Адама Алі Мустафи Лебедзя, який завершив роботу у 1798 році в селі Крилів. Описуються особливості мови переписувача, використання польських та білоруських слів, записаних арабськими літерами, що є характерним для традиції західних татар.

«Ювківецький хамаїл»:
У розділі аналізується рукописний збірник молитов та замовлянь — хамаїл із села Ювківці на Хмельниччині, створений у середині XIX століття. Автор досліджує структуру збірника, що містить арабські молитви, фрагменты сур Корану, календарні відомості та побутові записи. Висвітлюються мовні особливості тексту, де арабські релігійні терміни поєднуються з татарською мовою та місцевим волинським діалектом української мови, записаним арабицею.

«Алькоран» волинянина Іоаникія Галятовського (1683): перша сходознавча праця в Україні:
Розділ аналізує полемічний трактат православного архімандрита Іоаникія Галятовського «Алькоран Магометів», виданий у Чернігові у 1683 році. Автор оцінює цю працю як першу спробу систематичного викладу ісламського віровчення в українській інтелектуальній традиції. Незважаючи на компілятивний та критичний характер твору, у ньому простежуються базові знання про Коран, релігійні приписи ісламу та спроба розрізнити сунітську і шиїтську течії.

Латинський переклад Корану з Острога і його невідомий коментатор XVII століття:
У розділі досліджується латиномовний стародрук Корану 1550 року видання (під редакцією Теодора Бібліандра), який зберігається в Острозькому заповіднику. Автор детально аналізує численні рукописні коментарі та маргіналії на полях книги, зроблені невідомим християнським читачем XVII століття. Ці записи свідчать про глибоке знання Біблії, спроби порівняти коранічний текст із християнським Письмом та високу інтелектуальну культуру волинських релігійних кіл.

Перші видання Корану в Україні:
Розділ присвячено початковим етапам масового друку Корану для мусульман Російської імперії, зокрема в межах України. Автор розповідає про використання казанських видань татарськими громадами Волині та Донбасу. Особлива увага приділяється ініціативі Ісмаїла Гаспринського, завдяки якому у 1893/1894 роках у Бахчисараї вийшов перший друкований «Бахчисарайський Коран», що став визначною подією для розвитку мусульманського книгодрукування та релігійного просвітництва.

Перший український переклад Корану (1913–1914):
Розділ детально описує історію створення та долю першого повного українського перекладу Корану, виконаного Олександром Лисенецьким у 1913–1914 роках. Автор досліджує біографію перекладача, аналізує збережений у Львові машинописний примірник, набраний латиницею. Доводиться, що переклад здійснювався не з оригіналу, а з авторитетного німецького видання Макса Хеннінга, проте Лисенецький виявив високу літературну майстерність та намагався наблизити текст до української мови.

Сучасні переклади Корану українською:
У розділі розглядається історія перекладів Корану українською мовою з арабського оригіналу наприкінці XX — на початку XXI століття. Автор аналізує художній переклад поетичних сур Яреми Полотнюка (1990) та його методологію «динамічної відповідності». Також оцінюється академічний переклад Валерія Рибалкіна, побудований на засадах класичного сходознавства. Завершується розділ згадкою про перший повний переклад священного тексту, опублікований у 2013 році.

Кримськотатарські переклади Корану:
Розділ присвячено розвитку традиції перекладу Корану кримськотатарською мовою у постдепортаційний період. Автор аналізує два основні переклади, опубліковані у 1998 році: літературну працю Різи Фазила та релігійно-академічний переклад Саїта Дізена і Закіра Куртнезіра. Описуються особливості їхньої методології, використання релігійної термінології та прагнення зробити священний текст доступним для широкого кола кримськотатарських читачів.

Додатки:
Розділ містить допоміжні матеріали до книги. У першому додатку наведено детальний каталог рукописів Корану, що зберігаються в різних бібліотеках та музеях України (Бахчисарай, Львів, Київ, Острог). Другий додаток містить повну бібліографію видань перекладів Корану українською та кримськотатарською мовами. У третьому додатку опубліковано повний текст сури «Перо» (68) у першому українському перекладі Олександра Лисенецького з коментарями.

Обрана література:
У цьому розділі наведено систематизований список джерел та досліджень, використаних автором під час написання книги. Перелік включає класичні праці мусульманських авторів (арабською та османською мовами), каталоги рукописів з європейських та турецьких бібліотек, історичні джерела, а також сучасні наукові розвідки з ісламознавства, історії та релігієзнавства, опубліковані різними мовами.

Ілюстрації:
Фінальний розділ книги містить візуальні матеріали, які доповнюють текстове дослідження. Представлено фотокопії сторінок унікальних рукописів та друкованих видань Корану, про які йшлося у роботі. Серед ілюстрацій — Бахчисарайське видання Корану, сторінки з Корану школи Ахмада аль-Киримі, тафсіру аль-Байдауві, Ювківецького хамаїлу, тафсіру XVIII століття з Кафи, а також фотографії з конкурсу читців Корану.

Книга Михайла Якубовича «Коран в Україні. Рукописи, коментарі, переклади» є першим системним дослідженням історії Священної Книги ісламу в контексті українського культурного та історичного простору. Автор ставить за мету продемонструвати, що Коран не є чужорідним або маргінальним текстом для України, а його традиція глибоко вплетена в історію різних регіонів країни, особливо південних та західних земель. Дослідження базується на ретельному аналізі збережених рукописів, стародруків, коментарів та перекладів, багато з яких вводяться в науковий обіг уперше.

Книга має чітку логічну структуру, яка поєднує хронологічний та регіональний підходи. Автор розпочинає з аналізу мусульманської рукописної традиції Кримського ханства та Золотої Орди, яка представляє «південний» вектор розвитку ісламської культури в Україні. У цих розділах детально описуються особливості побутування рукописних примірників Корану (мусхафів) та розвиток науки про його тлумачення (тафсіру). Автор показує, що в Криму існувала високорозвинена інтелектуальна традиція, представлена місцевими медресе, де вивчалися класичні праці та створювалися власні оригінальні коментарі (глоси).

Особливу увагу в монографії приділено персоналіям видатних кримських вчених-кораністів різних епох. Автор детально реконструює життєвий шлях та інтелектуальну спадщину золотоординського тафсириста XIV століття Рукн ад-Діна аль-Киримі, чий коментар до сури «Юсуф» свідчить про високий рівень філологічного та богословського аналізу. Далі розглядається діяльність Ахмада аль-Киримі (XV ст.), який став одним із перших популяризаторів тафсіру аль-Байдауві в Османській імперії, поєднуючи у своїх коментарях ідеї матурідитського каляму та східного філософського перипатетизму.

Важливе місце у книзі посідає аналіз суфійської герменевтики Корану, яскравими представниками якої були Ібрагім аль-Киримі (XVI ст.) та Хамід «Бі-нева» Киримі (XVIII ст.). Автор показує, як кримські суфії, що належали переважно до хальватійського тарікату, застосовували метод алегоричного витлумачення (таувіль) для розкриття внутрішніх, містичних смислів священного тексту. Через тлумачення розповідей про пророків (зокрема про Ібрагіма) та аналіз етико-антропологічних категорій вони обґрунтовували шлях духовного вдосконалення людини та її наближення до Творця.

Іншим важливим вектором дослідження є «західноукраїнський» контекст, пов'язаний із традиціями татар Великого князівства Литовського, які оселилися на Волині, Поділлі та Галичині. Автор детально описує унікальні пам'ятки цієї традиції — «Острозький Коран» 1798 року та «Ювківецький хамаїл» середини XIX століття. Ці рукописи свідчать про процеси мовної асиміляції волинських татар, які почали перекладати релігійні тексти старопольською, старобілоруською та українською мовами, використовуючи при цьому арабську графіку (арабицю).

Паралельно з мусульманською традицією автор досліджує сприйняття Корану в українському християнському середовищі раннього модерну. У книзі детально аналізується перша українська сходознавча праця — полемічний трактат Іоаникія Галятовського «Алькоран Магометів» (1683), виданий у Чернігові. Попри критичний тон, праця демонструє наявність системних знань про іслам серед тогочасних інтелектуалів. Ще одним свідченням християнського інтересу до ісламу є детальный аналіз латиномовного Острозького стародруку Корану 1550 року. Його невідомий християнський коментатор XVII століття залишив на полях численні маргіналії латиною та грецькою мовою, намагаючись порівняти коранічні сюжети з біблійними текстами.

Завершальна частина монографії присвячена історії книгодрукування та перекладів Корану у XIX–XXI століттях. Автор висвітлює значення першого масового друку Корану в Криму — «Бахчисарайського Корану», виданого Ісмаїлом Гаспринським наприкінці XIX століття. Також детально аналізується історія створення першого повного перекладу Корану українською мовою, виконаного Олександром Лисенецьким у 1913–1914 роках на основі німецького тексту Макса Хеннінга. Нарешті, автор дає огляд сучасних українських перекладацьких проектів (Яреми Полотнюка, Валерія Рибалкіна та власного повного перекладу з арабської) та кримськотатарських перекладів кінця XX століття (Різи Фазила, Саїта Дізена та Закіра Куртнезіра).

У додатках до книги читач знайде унікальні систематизовані каталоги рукописів Корану, що зберігаються в Україні, бібліографію перекладів, а також публікацію фрагментів перекладу Олександра Лисенецького. Книга Михайла Якубовича переконливо доводить, що коранічна традиція є невід'ємною складовою багатокультурної спадщини України, яка потребує подальшого глибокого вивчення.

Взаємозв'язок між розділами книги вибудований таким чином, що кожен наступний розділ розширює розуміння географії та хронології побутування Корану в Україні. Від перших рукописних спроб та виникнення локальних шкіл тлумачення в Криму автор плавно переходить до аналізу індивідуальних інтелектуальних здобутків окремих вчених. Цей рух від загального до конкретного дозволяє глибше зрозуміти еволюцію мусульманської думки на українських теренах. Згодом фокус дослідження зміщується на захід України, де рукописна традиція набуває унікальних рис під впливом слов'янського оточення, що демонструють Острозький Коран та Ювківецький хамаїл. Важливою є ідея автора про те, що християнська полемічна література та маргіналії на латинських виданнях не просто критикували іслам, а слугували своєрідним інтелектуальним містком. Вони показували, що українські мислителі намагалися зрозуміти Коран через знайомі їм біблійні образи. Перехід від рукописів до перших друкованих видань та сучасних перекладів завершує цей історичний цикл, демонструючи спадкоємність інтересу до Корану в Україні аж до наших днів. Таким чином, книга є цілісним і всебічним дослідженням, яке об'єднує різні епохи, релігії та мови навколо однієї Книги.

Замість передмови. Коран в українській історії:
Вступний розділ книги присвячений загальному аналізу місця Корану в історичному та культурному просторі України. Автор зазначає, що попри традиційне сприйняття української культури як винятково християнської чи біблійної, ісламська традиція та її головна Книга відігравали значну роль на значній частині українських земель, особливо на Півдні та в Криму. Автор пропонує відійти від стереотипного бачення ісламу як «загрози» або суто «зовнішнього» чинника, сформованого під впливом російської імперської пропаганди XVIII–XIX століть. Натомість пропонується ширший підхід, який дозволяє дослідити горизонтальні (історичний контекст) та вертикальні (розвиток традиції) зв’язки коранічної спадщини в Україні.
У розділі виділяються три основні ісламські рукописні традиції, що історично існували в Украине: кримськотатарська, османська та західнотатарська (традиція польсько-литовських татар). Кожна з них мала свої особливості переписування та коментування Корану. Автор зазначає, що перші відомості про побутування Корану на українських землях з'являються в часи Золотої Орди та Кримського ханства. Хоча ранні свідчення про іслам серед аланських племен чи арабських купців у Києві (за свідченнями аль-Гарнаті близько 1150 року) не залишили рукописних слідів, подальша історія демонструє постійний інтелектуальний інтерес до Корану.
Окремо розглядається сприйняття Корану в християнському середовищі України. Автор показує, що Книга була предметом інтересу українських християнських авторів, який часто мав полемічний характер, але базувався на зверненні до першоджерел. Також згадується роль українських сходознавців, зокрема Агатангела Кримського та його роботи «Лекції з Корану» (1902). Автор описує еволюцію перекладів Корану українською мовою, починаючи від першого повного перекладу Олександра Лисенецького (1913–1914) і закінчуючи сучасними проектами. Розділ підводить до висновку, що Коран є важливим кодом культури для розуміння української історії.

Рукописний Коран у Кримському ханстві:
Цей розділ присвячено дослідженню традиції переписування Корану на території Криму та Півдня України. Автор зазначає, що перші рукописи Корану потрапили на ці землі ще в часи Золотої Орди (кінець XIII — початок XIV століття), коли в найстаріших кримських медресе (зокрема в Солхаті) почалося вивчення та копіювання священного тексту. Хоча примірники ординських часів майже не збереглися, існують окремі аркуші XV століття, як-от аркуш із сурою «Ат-Тарік» у Музеї Ханенків. На сьогодні в Україні відомо близько сорока рукописних Коранів періоду Кримського ханства, найстарішим із яких є Коран хана Девлет-Герая 1565 року.
Автор детально описує вплив османської релігійної традиції на кримське каліграфічне мистецтво. Кримські переписувачі використовували варіант читання (кираат) Хафса від Асіма, прийнятий у ханафітському мазхабі. Окремо згадуються видатні кримські каліграфи, які працювали не лише в Криму, а й у Стамбулі, зокрема Абд Аллаг аль-Киримі (XVI ст.) та його учні. Розглядаються конкретні манускрипти із фондів Львівського музею історії релігії та Бахчисарайського заповідника.
Автор детально описує палеографічні особливості цих рукописів: використання тонкого європейського паперу, червоне виділення назв сур, рамки навколо тексту, три крапки для відокремлення аятів, унвани та шамсії. Описується Коран 1836 року, переписаний Абд ар-Рахманом Ефенді, який містить дарчий напис (вакф) для медресе Зинджирли. Автор класифікує кримські рукописи на два типи: каліграфічно довершені великі примірники для соборних мечетей та ханського двору, і простіші, призначені для навчання в медресе. Також згадуються золотоординські та степові впливи, які зберігалися в периферійних регіонах, зокрема використання насталіку на території Єдісану.

Коранічна екзегетика в Кримському ханстві:
У розділі аналізується розвиток науки про тлумачення Корану (тафсіру) як невід'ємної складової ісламської освіти в Криму. Автор наголошує, що вивчення Корану було б неможливим без знання класичних тафсірів, які викладалися в кримських медресе (Зинджирли в Бахчисараї, медресе в Кади-Кої, Мангиті, Улакли та Кафі). Найпопулярнішим у регіоні був тафсір Абдалли аль-Байдауві. Автор детально описує два збережені в Україні рукописні списки этого тафсіру з бібліотеки Зинджирли-медресе: один у Львові (середина XVIII ст.), інший у Києві (1823 р.).
Львівський рукопис містить численні маргіналії, глоси Мухі д-Діна Шейха-Заде, виписки зі словника «Ас-Сіхах» та інші додатки, що свідчить про використання книги як підручника для вчителів, які мали дозвіл (іджазу) на викладання. Інший важливий документ — глоса ’Іссам ад-Діна аль-Асфараїні на тафсір аль-Байдауві, переписана у Кафі у 1732 році Ахмадом аль-Кафауві. Цей рукопис, що зберігається в Туреччині, містить тлумачення тридцятої частини Корану (джуз ’амма) та демонструє глибоку наукову роботу переписувача, який залучав понад сім різних джерел.
Автор показує, як кримські вчені аналізували складні екзегетичні питання, зокрема значення імені Бога «Ас-Самад» у сурі «Щирість» чи вживання слова «люди» в сурі «Ан-Нас». У пізніший період значний внесок зробив Ісмаїл Фаррух Ефенді (XVIII–XIX ст.), уродженець Очакова, який переклав перський тафсір «Мевагіб і-Аліє» османською мовою. Ця праця згодом лягла в основу одного з перших російських перекладів Корану Дмитра Богуславського. Також згадуються інші тафсіри та праці кримських авторів філологічного змісту, зокрема глоси Мухаммада аль-Киримі (XVIII ст.) до граматики Ібн аль-Хаджіба, написані в селі Бура (нині Лазарівка).

Рукн ад-Дін аль-Киримі: золотоординський тлумач Корану:
Розділ присвячено дослідженню життя та наукової спадщини видатного золотоординського вченого Рукн ад-Діна аль-Киримі (пом. 1382). Автор розпочинає з історичного екскурсу в період ісламізації північного Причорномор’я, пов’язаної з діяльністю Сарі Салтука (XIII ст.) та поширенням «народного» використання аятів Корану як охоронних засобів. Проте розвиток наукового вивчення священного тексту був пов’язаний із науковою елітою, представником якої був аль-Киримі.
Згідно з мамлюцькими джерелами, Рукн ад-Дін аль-Киримі протягом тридцяти років обіймав посаду кадія у Криму, після чого переїхав до Єгипту (близько 1360-х років). Його вчителем був відомий вчений Дійя ад-Дін аль-Киримі (пом. 1379). Рукн ад-Діну належить кілька праць, з яких до нашого часу зберігся лише тафсір сури «Юсуф», представлений у двох рукописних копіях (у Дамаску та Мединi). Мединський список, створений у Каїрі у 1367 році, ймовірно, є автографом самого автора.
Автор детально аналізує методологію тафсіру аль-Киримі. Його коментар побудований за класичним принципом: спочатку наводиться текст аятів, далі здійснюється детальний лексичний та морфологічний аналіз, розглядаються різні варіанти читання (кираати), наводяться цитати з авторитетних тафсірів (аз-Замахшарі, аль-Байдауві, ар-Разі) та перекази ранніх авторитетів (Ібн Аббаса, Муджагіда). Лише після этого автор висловлює власне судження. Як приклад наукового підходу розглядається тлумачення складного 24-го аяту сури «Юсуф» щодо пристрасті пророка Юсуфа до Зулейхи. Аль-Киримі демонструє аналітичний підхід, розрізняючи мимовільне почуття (хатір) та свідоме гріховне бажання, обґрунтовуючи доктрину про негріховність пророків (’ісма).

Ахмад аль-Киримі: популяризатор тафсіру аль-Байдауві:
Розділ висвітлює діяльність кримського вченого XV століття Ахмада аль-Киримі (пом. 1474). Його головна праця — «Місбах ат-Та’діл фі Кашф Анвар ат-Танзіл» («Світило виправлення у розкритті “Світочів зіслання”») — є важливою глосою (коментарем) до популярного тафсіру Абдаллы аль-Байдауві. Написана не пізніше 1450-х років, ця робота є однією з перших серед 333 відомих глос до аль-Байдауві та посідає сьоме місце за давністю. Ахмад аль-Киримі став ключовою постаттю, яка популяризувала спадщину аль-Байдауві в Османській імперії, оскільки попередні автори глос мали переважно перське походження.
Трактат охоплює коментарі до двох перших сур Корану — «Аль-Бакара» та «Аль ‘Імран». Автор зазначає, що вчений не просто порівнював тексти, а формулював на основі коментарів аль-Байдауві «корисні вказівки» (фава’їд) доктринального та теологічного змісту. Філософські погляди Ахмада аль-Киримі базувалися на термінології матурідитського каляму, де Абу Мансур аль-Матуриді згадується як «провідник». Окрім того, у праці помітний значний вплив східного перипатетизму та неоплатонізму, зокрема ідей ібн Сіни та аль-Фарабі.
Кримський мислитель повторює їхні тези щодо ангелології, пояснюючи ангелів як «раціональну силу», а демонів — як «вегетативную силу» людської душі. Він використовує поняття «спільне відчуття» (аль-хасс аль-муштарік) та поділяє розум на «вроджений» (матбу’) та «розвинутий» (масму’). Окремо розглядається його категоріальний аналіз поняття «світ» (‘алям), яке він пов’язує зі «знанням» (‘ільм) про існування єдиного Бога. Автор також вказує на суфійські мотиви у праці вченого, який часто цитував трактат аль-Кушайрі «Лата’їф аль-Ішарат» та використовував специфічні суфійські поняття, як-от «ірада» (воля).

Коранічна герменевтика у творчості Ібрагіма аль-Киримі:
У цьому розділі детально досліджується суфійська методологія тлумачення Корану на прикладі творчості Ібрагіма бін Хакка аль-Киримі (пом. 1593). Він народився в степовому Криму, став відомим представником хальватійського тарікату та шейхом суфійської обителі при малій Ая Софії в Стамбулі. Його головними працями в галузі коранічної герменевтики є «Світлосяйне послання в розкритті вогняних таємниць» (коментар до сури «Ан-Нур») та трактат «Дарунки Милостивого» («Мавагіб ар-Рахман»).
Автор зазначає, що методологія Ібрагіма аль-Киримі базується на класичних суфійських традиціях, зокрема на ідеях ібн ‘Арабі та Садр ад-Діна аль-Кунаві. Тлумачення священного тексту (таувіль) розглядається як інструмент духовного самопізнання, де Коран виступає дзеркалом, що відображає системи знаків: природні, людські та власне коранічні. Процес осягнення смислів Корану пов’язується з духовним розвитком віруючого та його «сходженням» до Бога (’урудж). Автор аналізує структуру «Дарунків Милостивого», де перші розділи присвячені «гідності розуму», «гідності знання» та «гідності віри».
Ібрагім аль-Киримі обґрунтовує елітарний характер пізнання Корану, стверджуючи, що його таємниці відкриті лише пророкам та святим (аулійа). Особлива увага приділяється тлумаченню історії пророка Ібрагіма в сурі «Аль-Ан’ам». Споглядання небесних тіл трактується як рівні божественних проявів, а вираз «коли його вкрила ніч» — як «морок світової природи» та «темряву душі». Через концепцію «анігіляції» (фана’) та досягнення стану «досконалої людини» (аль-інсан аль-камаль) обґрунтовується містичний зміст релігії Ібрагіма (мілля Ібрагім). Також розглядається його коментар до сури «Ан-Нур», де «ніша», «скло» та «світильник» трактуються як різні стани людської душі на шляху до божественного світла.

Мухаммад аль-Аккірмані і його тлумачення Корану:
Розділ присвячено дослідженню життя та праць видатного мислителя і правознавця XVIII століття Мухаммада бін Мустафи аль-Аккірмані (пом. 1761). Народившись в Аккермані (сучасний Білгород-Дністровський), він здобув освіту у Стамбулі, працював при султанському дворі, обіймав посади кадія в Ізмірі, Каїрі та Мецці. Автор досліджує його унікальний автограф — глосу (хашійя) на тафсір аль-Байдауві до тридцятої частини Корану (джуз ’амма), який зберігається в бібліотеці Священної Мечеті в Мецці під назвою «Тафсір Аккірмані Джуз ’Амма».
Рукопис містить 152 аркуші та завершується колофоном, де вказано дату закінчення роботи — місяць Рамадан 1157 року гіджри (жовтень-листопад 1744 року). Автор аналізує історію цього манускрипту через записи та печатки його попередніх власників. Структурно праця побудована досить просто: наводиться текст аятів, цитується тафсір аль-Байдауві, після чого викладаються власні судження автора та розлогі коментарі на полях. Джерельна база аль-Аккірмані включає праці аз-Замахшарі, аль-Куртубі, Са’аді Челебі та Шараф ад-Діна ат-Тайїбі.
Автор показує, що аль-Аккірмані часто відходив від традиційних тлумачень. Наприклад, у коментарі до сури «Аль-’Аляк» він розгортає антропологічну дискусію про те, что богопізнання є першим обов'язком людини, який базується на раціональному мисленні та спостереженні за досконалістю людської природи (камалят). У дискусії з мутазилітами та ашаритами щодо сутності віри він обстоює матурідитську позицію «золотої середини». Окремо розглядається його захист автентичності коранічного тексту, зокрема тлумачення двох останніх сур Корану («Аль-Фаляк» та «Ан-Нас»), та його критика культу святих і ритуалізації могил.

Cуфійське розуміння Корану від Хаміда «Бі-нева» Киримі:
Розділ аналізує містико-філософську спадщину кримського суфія Хаміда «Бі-нева» Киримі (пом. 1771/1772). Він здобув освіту в Стамбулі, після чого став шейхом хальватійського теккіє в місті Текірдаг. Його прізвисько «Бі-нева» з османської перекладається як «мовчазний». До нашого часу збереглися два його короткі трактати (рісала), написані османською мовою та вперше опубліковані у Стамбулі у 1871 році. Обидва твори присвячені екзегетичній тематиці.
Перший трактат є тлумаченням п'ятого аяту сури «Та.Га» («Милостивий піднісся над троном»). Хамід Киримі розглядає поняття «трон» (аль-’арш) у символічному сенсі як людське існування (вуджуд інсанійє) та намісництво Боже. Автор аналізує структуру божественного буття у баченні Киримі, де виділяються «вищий» (світ божественного наказу) та «нижчий» (земний світ) боки трону. Трон постає межею між внутрішнім та зовнішнім, точкою сходження потаємного і явного. Для осягнення внутрішнього боку буття людина має відмовитися від пристрастей та дотримуватися настанов тарікату.
Хамід Киримі звертається до сури «Ат-Тін» (95), пояснюючи «найкращий вигляд» людини як її первинне, чисте існування, яке псується під впливом «буденного розуму» (акль-і ма’аш), що сприймає лише зовнішній бік буття. Через духовну боротьбу та «вольову смерть» (мавт іраді) людина може повернутися до своєї первинної природи (фітри). Особливістю методології Киримі є формальна відсутність посилань на інших авторів та оригінальний виклад концепції дихотомічного богопізнання, де Бог і людина рухаються назустріч один одному через любов.

«Острозький Коран»:
Розділ присвячено дослідженню унікальної пам'ятки — рукопису Корану, знайденого у 1992 році в Острозі на Рівненщині. Автор розпочинає з історичного нарису про татарську громаду Острога, перші поселення якої з’явилися у XVI столітті з полонених ногайців та кримських татар. Документи свідчать, що вже у 1565 році в місті діяла мечеть, а татарська релігійна громада існувала тут до початку Другої світової війни. Рукопис був придбаний краєзнавцями у родини острозьких татар та зберігається в Острозькому заповіднику.
«Острозький Коран» переписаний на ганчірковому папері синюватого відтінку місцевого виробництва та має розміри 19 на 14 см. Він містить 114 сур та прикінцеву молитву (дуа хатм аль-Кур’ан), розміщені у 19 зшитих зошитах. Назва кожної сури написана червоним чорнилом та прикрашена рамками. Автор детально описує палеографічні особливості рукопису, зокрема використання літери «та» замість «та-марбути», злиття слів та особливості накреслення деяких літер, що є характерним для традиції західних татар XIX століття.
Найважливішим відкриттям є двомовний напис наприкінці рукопису, виконаний арабицею (польською мовою) та латиницею. Напис свідчить, що Коран переписав дехто Адам Алі Мустафа Лебедзь у селі Крилів (сучасний Корецький район Рівненської області) та завершив роботу 9 квітня 1804 року (за мусульманським календарем — у місяці зу ль-каада 1212 року гіджри, що відповідає квітню 1798 року). Цей манускрипт є єдиним відомим повним рукописом Корану, створеним на Волині та в Західній Україні в цілому.

«Ювківецький хамаїл»:
Розділ детально описує та аналізує рукописний збірник молитов та замовлянь — хамаїл, знайдений у приватній колекції родини з татарського села Ювківці (нині Білогірський район Хмельницької області). Рукопис містить близько 250 аркушів в орієнтальній палітурці та написаний на папері пензенського виробництва фабрики Сергеєва, який почав випускатися у 1850 році. Записи про народження дітей власника (доньок Юханни у 1859 р., Айші у 1861 р. та Радії у 1876 р.) дозволяють датувати створення хамаїлу періодом між 1850 та 1859 роками.
Автор зазначає, що тексти молитов у хамаїлі є копіями з набагато давніших джерел середини XVIII століття. Про це свідчить арабомовна молитва за османського султана Мустафу III (1757–1774), якого литовські татари визнавали своїм халіфом. Збірник містить молитви на різні випадки життя, фрагменти сур Корану (зокрема суру «Йа.Сін»), календарні відомості та рецепти народної медицини. Частина текстів записана татарською мовою з використанням давніх форм.
Проте більшість перекладів та коментарів виконана місцевим волинським діалектом української мови (з домішками польських та білоруських слів), записаним арабськими літерами. Як приклад автор наводит медичний рецепт омовіння та молитву «Тлумачення дуа ібн Мас’уда». Окремо розглядаються магічні елементи хамаїлу, зокрема молитва «тамхіса» для захисту від зброї, що складается із загадкових слів-абревіатур 99 імен Бога. Це свідчить про проникнення арабських та перських магічних знань на Волинь через татарських паломників, які здійснювали хадж та навчалися на Сході.

«Алькоран» волинянина Іоаникія Галятовського (1683): перша сходознавча праця в Україні:
У цьому розділі аналізується полемічний трактат «Алькоран Магометів», написаний видатним українським православним діячем Іоаникієм Галятовським (бл. 1620–1688). Книга була видана польською мовою у Чернігові в 1683 році в друкарні Лазаря Барановича та присвячена московським царям Івану та Петру Романовим. Автор розглядає цю працю як перше самостійне ісламознавче дослідження в українській інтелектуальній традиції, створене в контексті жорсткого політичного та релігійного протистояння з Османською імперією.
Галятовський, випускник Києво-Могилянської колегії та архімандрит Єлецького монастиря, мав чудову освіту та знав кілька мов. Його трактат побудований за принципом спростування дванадцяти основних «вчень» Корану християнським «Когелетом» (Проповідником). Серед тем спростування — пророцтво Мухаммада, закон Корану, чудеса та вознесіння Пророка, ставлення до хреста, ікон та Святого Письма, а також заперечення божественності Трійці та розп'яття Христа. Джерелами для Галятовського слугували європейські латиномовні праці та польський переклад «Монархії Турецької» Паула Рікота.
Хоча праця не містить прямих цитат із Корану та має виражений полемічний характер, вона демонструє системне знання автора про засади ісламу. Зокрема, Галятовський згадує про шанування Марії в Корані у своїй ранішій праці «Небо новое» (1665). Крім того, він став першим українським автором, який спробував зафіксувати різницю між сунітами та шиїтами, пояснюючи конфлікт між османами та персами релігійними розбіжностями (шануванням Мухаммада або Алі). Автор робить висновок, що робота Галятовського відображає рівень обізнаності українського суспільства про іслам у XVII столітті.

Латинський переклад Корану з Острога і його невідомий коментатор XVII століття:
Розділ присвячено дослідженню унікального стародруку — латиномовного перекладу Корану під редакцією Теодора Бібліандра, виданого у 1550 році в Базелі, який зберігається в Музеї книги в Острозі. В основу цього видання покладено середньовічний переклад Роберта Кетонського (1143 р.). Книга містить численні рукописні підкреслення та маргіналії латинською та грецькою мовами, зроблені невідомим читачем. На форзаці міститься запис про приналежність книги греко-католицькому діячу ордену Василіян Януарію Огурцевичу, який став настоятелем Дерманського монастиря у 1712 році.
Оскільки почерк коментаря відрізняється від почерку Огурцевича, автор припускає, що коментатором був інший добре освічений уніатський чернець XVII століття, який навчався у єзуїтському колегіумі (наприклад, у Браунсберзі), де викладалися основи ісламу та юдаїзму. Особливий подив викликає наявність на обкладинці вправного арабського напису «Аль-Кур’ан» із діакритичними знаками, що вказує на знання арабської мови коментатором.
Аналізуючи коментарі, автор зазначає, що читач майже не звертав уваги на антиісламські передмови, а зосереджувався на самому тексті сур. Він підкреслював перший аят сури «Аль-Фатіха» та тези сури «Аль-Іхлас» про те, що Бог не є народженим. Коментатор детально розбирав біблійні сюжети в Корані (історію Адама, золотого тільця) та робив численні відсилки до Нового й Старого Завітів. Наприклад, навпроти аятів про есхатологію та судний день він ставив посилання на Послання до Коринтян та Євангеліє від Матвія. Також зафіксовано грецькі примітки («нічні бдіння» навпроти аяту про нічну молитву) та внутрішньокоранічні посилання. Ці коментарі є першим кроком до становлення української орієнталістики.

Перші видання Корану в Україні:
Цей розділ досліджує історію появи перших друкованих видань Корану на українських землях у XIX — на початку XX століття. Автор зазначає, що масове мусульманське книгодрукування в Російській імперії розпочалося після першого видання в Петербурзі (1787 р.) та подальшого створення «казанських» видань з 1802 року. Казанські Корани, підготовлені каліграфами, швидко витіснили рукописну традицію. Оскільки татарські громади Волині, Донбасу та Криму перебували в складі імперії, ці видання користувалися великим попитом.
У бібліотеці Острозького заповідника зберігається казанський Коран 1901 року видання з рукописними примітками родини з Плужного, які велися до 1950-х років та містили календарні записи свят (Курбан-Байрам). Подібні казанські видання зберігалися в родинах татар Донбасу та азербайджанських громад України. Проте казанські видання не повністю задовольняли релігійні потреби кримських татар під час культурного відродження кінця XIX століття.
Завдячуючи зусиллям видатного просвітника Ісмаїла Гаспринського у 1893/1894 роках у Бахчисараї в друкарні газети «Терджиман» вперше вийшов друком «Бахчисарайський Коран» (Калям кадім). В його основу ліг рукопис стамбульського каліграфа Мухаммада Назіфа Кадиргали. Гаспринський доклав великих зусиль для реклами та поширення видання в Османській імперії та Єгипті. Коран видавався літографічним способом, що викликало більше довіри у мусульман. Популярними були різні формати видання (зокрема стандартне на 522 сторінки). Останній великий наклад вийшов у 1913–1914 роках. Цей проект став першим мусульманським виданням Корану на теренах України та важливою історичною пам'яткою.

Перший український переклад Корану (1913–1914):
Розділ присвячено першому повному перекладу Корану українською мовою, створеному Олександром Абранчаком Лисенецьким у 1913–1914 роках. Переклад не був опублікований за життя автора та зберігся у вигляді єдиного машинописного примірника на 1177 аркушах у фондах Львівської національної наукової бібліотеки імені В. Стефаника. Працю вперше помітив у 1960-х роках сходознавець Ярема Полотнюк. Переклад набраний латиницею через відсутність у автора друкарської машинки з кириличним шрифтом.
Автор досліджує біографію Лисенецького, який навчався на філософському факультеті Львівського університету, но був відрахований через брак коштів у 1907 році. Він володів багатьма європейськими мовами, а також нововірменською, санскритом, івритом та арабською. Аналіз дат на аркушах показує, що переклад був виконаний за неймовірно короткий термін — лише за сім місяців (з жовтня 1913 по квітень 1914 року). Припускається, що Лисенецький міг мати мусульманське походження через другу частину прізвища (Абранчак).
Автор детально аналізує мову та джерела перекладу. Незважаючи на твердження на титульному аркуші про переклад з арабської, текстологічне дослідження доводить, що понад 90% тексту Лисенецького є дослівним перекладом німецького видання Макса Хеннінга 1901 года. Перекладач слово в слово переклав німецькі коментарі та інколи залишав німецькі слова в дужках для уточнення. Проте в окремих місцях Лисенецький виправляв помилки німецького тексту, звертаючись до арабського оригіналу (наприклад, у першому аяті сури «Перо»). Переклад Лисенецького має видатний літературний стиль та становить значну історико-культурну цінність.

Сучасні переклади Корану українською:
Цей розділ аналізує історію перекладів Корану українською мовою безпосередньо з арабського оригіналу наприкінці XX — на початку XXI століття. Першим став частковий переклад поетичних мекканських сур, виконаний львівським сходознавцем Яремою Полотнюком (1935–2012) та опублікований у журналі «Всесвіт» у 1990 році. Полотнюк підготував детальну передмову про історію ісламу та кодифікацію Корану. У своїй роботі він застосував лінгвістичний метод «динамічної відповідності» (dynamic equivalence), намагаючись створити художній, зрозумілий для читача текст без дослівних кальок.
Автор детально описує особливості перекладу Полотнюка на прикладі початку сури «Аз-Зарійат» (51:1–4), де перекладач робить численні художні вставки (слова «вітер», «хмара», «корабель»), які відсутні в оригіналі, але присутні в класичних тафсірах. Ключові терміни пояснюються в численних примітках. Хоча переклад Полотнюка залишився частковим, він здобув велику популярність та входив до шкільних програм.
Наступною важливою спробою став академічний переклад арабіста Валерія Рибалкіна (нар. 1952), опублікований частинами (сури 1–4 окремим виданням у 2002 р., згодом сури 1–16). Рибалкін позиціонував свою роботу як наукову, продовжуючи традиції класичного радянського сходознавства. На відміну від Полотнюка, всі інтерполяції Рибалкіна позначені квадратними дужками, а власні імена та ім'я Бога («Аллаг») збережені в оригінальному звучанні. Переклад містить глибокий порівняльний аналіз із біблійними сюжетами та розлогий науковий апарат. Розділ завершується згадкою про перший повний переклад з арабської, виконаний автором книги Михайлом Якубовичем та опублікований у 2013 році в Саудівській Аравії.

Кримськотатарські переклади Корану:
Розділ аналізує традицію перекладу смислів Корану кримськотатарською мовою в період після репатріації кримськотатарського народу. Автор зазначає, що історично кримські татари вивчали Коран арабською мовою, а релігійна лексика кримськотатарської мови значною мірою базувалася на арабських запозиченнях. Потреба в перекладі виникла у зв'язку з завданнями національного та релігійного відродження наприкінці XX століття.
Першість у створенні кримськотатарського перекладу належить письменнику Різі Фазилу (1926–2016), який друкував фрагменти роботи в журналі «Йилдыз» у 1991–1994 роках, а у 1998 році видав перший повний переклад «Къур’ан-ы Керим». Переклад здійснювався з турецьких та узбецьких джерел (зокрема перекладу Алоуддіна Мансура). Різа Фазил намагався використовувати сучасну кримськотатарську лексику, уникаючи архаїзмами та арабізмами, та подавав імена Бога в описовому перекладі. Його робота орієнтована на літературне сприйняття тексту.
Того ж 1998 року вийшов інший повний переклад, виконаний турецьким теологом Саїтом Дізеном та письменником Закіром Куртнезіром. Цей переклад отримав схвалення Муфтіяту Криму та неодноразово перевидавався Управлінням релігій Туреччини. Методологія Дізена та Куртнезіра відповідає принципу «інтерпретативного перекладу» (ат-тарджамату т-тафсірійя) у турецькому стилі. Вони зберегли оригінальні назви сур та базові коранічні терміни (наприклад, «фесат», «іслях»), надавши детальний тлумачний словник на 500 слів. Цей переклад став найбільш цитованим у кримськотатарському середовищі.

Додатки:
Розділ «Додатки» містить важливі допоміжні матеріали наукового та текстологічного характеру, які систематизують результати дослідження автора. Розділ складається з трьох окремих додатків. Перший додаток — «Рукописи Корану в Україні» — містить детальний перелік та опис 49 рукописних примірників Корану та фрагментів, що зберігаються в державних та музейних колекціях України. Зокрема, подано списки рукописів з Бахчисарайського історико-культурного заповідника (36 позицій), Львівського музею історії релігії (4 позиції), Національної бібліотеки України імені В.І. Вернадского (6 позицій), Львівського університету імені І. Франка, Острозького заповідника та Музею Ханенків. Для кожного рукопису вказано шифр, походження (Крим, Середня Азія, Острог), дату написання та особливості декору.
Другий додаток — «Видання перекладів Корану українською та кримськотатарською мовами» — являє собою повну бібліографію друкованих та рукописних перекладів. Перелік включає рукопис Олександра Лисенецького, журнальні публікації Яреми Полотнюка, академічні видання Валерія Рибалкіна, переклади Валерія Басирова, а також усі видання повного перекладу Михайла Якубовича (включаючи видання в Медині, Києві, Анкарі та Стамбулі). Також наведено бібліографію кримськотатарських перекладів Різи Фазила, Саїта Дізена та Закіра Куртнезіра.
Третій додаток містить публікацію тексту сури «Перо» (68) у першому українському перекладі Олександра Лисенецького (1913–1914) з машинопису Львівської бібліотеки. Текст подано у кириличній транслітерації зі збереженням авторської орфографії, пунктуації та коментарів перекладача. Публікація супроводжується порівняльними примітками автора щодо відповідності українського перекладу німецькому оригіналу Макса Хеннінга.

Обрана література:
Розділ «Обрана література» містить перелік наукових джерел, монографій, статей та каталогів, використаних автором під час написання книги. Список літератури є важливим інструментом для подальших досліджень у галузі українського ісламознавства та історії релігії. Він містить праці класичних мусульманських авторів арабською та османською мовами, зокрема «Табакат аль-Муфассірін» ад-Давуді, «Джаувагір аль-Кур’ан» аль-Газалі, тафсіри ат-Табарі та коментарі аль-Кушайрі.
У списку представлені архівні матеріали та каталоги рукописів, як-от каталог арабських рукописів бібліотеки імені В.І. Вернадського (1988) та каталог рукописних Коранів Бахчисарайського музею авторства У. Рамазанової (2016). Окреме місце посідають праці сучасних українських та закордонних дослідников іслама: монографія С. Вівчар «Українські просвітителі та іслам», дослідження М. Якубовича про кримськотатарську рукописну спадщину, а також англомовні та турецькі праці (дослідження суфізму Б. Радтке, роботи С. Шімшека про теккіє в Текірдагу, статті С. Гюра про кримських тафсиристів та праці Н. Ямамото про суфійську філософію). Загалом список демонструє глибоку джерельну базу монографії.

Ілюстрації:
Фінальний розділ книги «Ілюстрації» містить візуальні матеріали, які наочно демонструють багатство описаної у книзі рукописної та друкованої спадщини. Розділ складається з одинадцяти фотокопій сторінок історичних документів. На першій ілюстрації представлено розворот першого друкованого «Бахчисарайського Корану», виданого Ісмаїлом Гаспринським наприкінці XIX століття, де помітні особливості літографічного друку та оформлення тексту.
Наступні ілюстрації демонструють сторінку з Корану школи видатного кримського вченого Ахмада аль-Киримі, що зберігається в бібліотеці Сулейманіє в Стамбулі, а також сторінку рукопису тафсіру аль-Байдауві з бібліотеки Зинджирли-медресе (із фондів Львівського музею історії релігії). Далі представлено два зображення сторінок Ювківецького хамаїлу, де чітко видно написання сур Корану арабською графікою. Також опубліковано дві фотокопії сторінок унікального тафсіру Корану XVIII століття з міста Кафи (сучасна Феодосія).
Особливий інтерес становлять ілюстрації християнських пам'яток: фотокопія сторінки латиномовного Корану із бібліотеки Дерманського монастиря (Острозький заповідник) з рукописними маргіналіями читача XVII століття, а також фотокопія першої сторінки сури «Корова» у першому українському перекладі Олександра Лисенецького з машинопису Львівської бібліотеки імені Стефаника. Розділ завершується архівною фотографією з Всеукраїнського конкурсу читців Корану, що проходив у Києві. Візуальні матеріали підтверджують автентичність та унікальність досліджених автором історичних пам’яток.