Page: 1 / 1
Монографія Соломії Вівчар «Українські просвітителі та іслам» є ґрунтовним історико-літературним дослідженням, присвяченим сприйняттю та відображенню мусульманського Сходу та релігії ісламу в українській культурі й словесності від найдавніших часів до початку XXI століття. Основна ідея книги полягає в тому, що мусульманська культура та іслам ніколи не були чужими для України, а навпаки, слугували важливим фактором міжкультурного діалогу, взаємовпливу та формування національної самосвідомості. Предметом дослідження є художні твори, наукові розвідки, переклади та філософські концепції українських мислителів, письменників і сходознавців. Книга детально розкриває ісламські мотиви у фольклорі (думи, історичні пісні), аналізує філософські паралелі між Григорієм Сковородою та аль-Газалі, а також висвітлює творчу спадщину Пантелеймона Куліша, Тараса Шевченка, Івана Франка, Агатангела Кримського, Лесі Українки та Михайла Коцюбинського. Окремо розглядаються історичні романи XX століття (зокрема «роксоланіада») та історія перекладів Корану українською мовою. Книга написана в науково-популярному, нейтральному стилі й буде зрозумілою та цікавою широкому колу читачів: викладачам, студентам, науковцям та всім, хто цікавиться зв'язками української культури з ісламським світом.
Книга має чітку та логічну структуру, що складається з Передмови, десяти розділів, списку використаних джерел та іменного покажчика. Нижче наведено стислі описи кожного з розділів:
* **Передмова** (с. 5–8): Написана сходознавцем Михайлом Якубовичем; розкриває традиції українського орієнталізму та важливість ісламського чинника у вітчизняній культурі.
* **Розділ 1. Зв’язки з ісламським світом у давні часи** (с. 9–26): Аналізує перші контакти Київської Русі з мусульманами, легенду про «вибір віри» у літописах, козацький фольклор (думи, пісні про неволю) та відомості в «Історії Русів».
* **Розділ 2. Григорій Сковорода та ісламська філософія** (с. 27–49): Досліджує паралелі між ідеями Сковороди та аятами Корану, а також детально порівнює концепції Сковороди та теолога аль-Газалі.
* **Розділ 3. Пантелеймон Куліш – український тюркофіл** (с. 50–61): Розглядає зацікавленість Куліша Сходом, аналізує поеми «Магомет і Хадиза» та «Маруся Богуславка» як маніфести міжрелігійної злагоди.
* **Розділ 4. Тарас Шевченко і іслам** (с. 62–73): Висвітлює східні мотиви у творчості Кобзаря (поеми «Гамалія», «Кавказ», п’єса «Назар Стодоля»), його малюнки та спогади про казахів.
* **Розділ 5. Іван Франко – дух, наука, думка, воля** (с. 74–103): Присвячений Франку як сходознавцю та перекладачу; аналізує його розвідку про слов’янські перекази про Магомета, казки «Абу Касимові капці», «Коваль Бассім» та переклади Газі Гірея.
* **Розділ 6. Агатангел Кримський – перше в Україні наукове осмислення Ісламу** (с. 104–148): Детально висвітлює біографію, подорожі, перекладацький та науковий доробок засновника українського сходознавства.
* **Розділ 7. Леся Українка і Схід** (с. 149–160): Досліджує кримські та єгипетські цикли поетеси, драматичний діалог «Айша і Мохаммед» та її незакінчену повість про арабську жінку «Екбаль-ганем».
* **Розділ 8. Крим Михайла Коцюбинського** (с. 161–171): Аналізує кримський період життя письменника та його імпресіоністичні оповідання «В путах шайтана», «На камені», «Під мінаретами».
* **Розділ 9. Історичні романи ХХ ст. і їх роль в українській літературі** (с. 172–192): Розглядає романи «Людолови» З. Тулуб, «Мальви» Р. Іваничука та твори «роксоланіади» П. Загребельного й О. Назарука.
* **Розділ 10. Сучасні видання перекладів перлин східної літератури** (с. 193–214): Оглядає історію та сучасність перекладів Корану (від О. Лисенецького до М. Якубовича) та східної класики українською мовою.
* **Список використаних джерел** (с. 215–224): Науковий апарат видання, що містить 153 бібліографічні описи використаної літератури та джерел.
* **Іменний покажчик** (с. 225–230): Допоміжний алфавітний покажчик імен та постатей, згаданих у тексті монографії.
* **Розділ 1. Зв’язки з ісламським світом у давні часи** (с. 9–26): Аналізує перші контакти Київської Русі з мусульманами, легенду про «вибір віри» у літописах, козацький фольклор (думи, пісні про неволю) та відомості в «Історії Русів».
* **Розділ 2. Григорій Сковорода та ісламська філософія** (с. 27–49): Досліджує паралелі між ідеями Сковороди та аятами Корану, а також детально порівнює концепції Сковороди та теолога аль-Газалі.
* **Розділ 3. Пантелеймон Куліш – український тюркофіл** (с. 50–61): Розглядає зацікавленість Куліша Сходом, аналізує поеми «Магомет і Хадиза» та «Маруся Богуславка» як маніфести міжрелігійної злагоди.
* **Розділ 4. Тарас Шевченко і іслам** (с. 62–73): Висвітлює східні мотиви у творчості Кобзаря (поеми «Гамалія», «Кавказ», п’єса «Назар Стодоля»), його малюнки та спогади про казахів.
* **Розділ 5. Іван Франко – дух, наука, думка, воля** (с. 74–103): Присвячений Франку як сходознавцю та перекладачу; аналізує його розвідку про слов’янські перекази про Магомета, казки «Абу Касимові капці», «Коваль Бассім» та переклади Газі Гірея.
* **Розділ 6. Агатангел Кримський – перше в Україні наукове осмислення Ісламу** (с. 104–148): Детально висвітлює біографію, подорожі, перекладацький та науковий доробок засновника українського сходознавства.
* **Розділ 7. Леся Українка і Схід** (с. 149–160): Досліджує кримські та єгипетські цикли поетеси, драматичний діалог «Айша і Мохаммед» та її незакінчену повість про арабську жінку «Екбаль-ганем».
* **Розділ 8. Крим Михайла Коцюбинського** (с. 161–171): Аналізує кримський період життя письменника та його імпресіоністичні оповідання «В путах шайтана», «На камені», «Під мінаретами».
* **Розділ 9. Історичні романи ХХ ст. і їх роль в українській літературі** (с. 172–192): Розглядає романи «Людолови» З. Тулуб, «Мальви» Р. Іваничука та твори «роксоланіади» П. Загребельного й О. Назарука.
* **Розділ 10. Сучасні видання перекладів перлин східної літератури** (с. 193–214): Оглядає історію та сучасність перекладів Корану (від О. Лисенецького до М. Якубовича) та східної класики українською мовою.
* **Список використаних джерел** (с. 215–224): Науковий апарат видання, що містить 153 бібліографічні описи використаної літератури та джерел.
* **Іменний покажчик** (с. 225–230): Допоміжний алфавітний покажчик імен та постатей, згаданих у тексті монографії.
Монографія Соломії Вівчар «Українські просвітителі та іслам» є комплексним дослідженням, яке пропонує новий погляд на взаємозв'язки українського культурного простору з мусульманським Сходом. Головна теза авторки полягає у спростуванні спрощеного уявлення про Схід як виключно вороже та чуже для України середовище. На багатому історико-літературному матеріалі дослідниця доводить, що ісламський світ протягом століть виступав партнером у культурному, релігійному та філософському діалозі, глибоко вплинувши на становлення української духовної еліти.
Структурно книга побудована за хронологічно-тематичним принципом. Дослідження відкривається Передмовою, де окреслюються теоретичні засади українського орієнталізму. Перший розділ закладає історичний підмурівок, демонструючи, що контакти з ісламом почалися ще за часів Київської Русі (відомий сюжет про «вибір віри» Володимиром) і продовжувалися в епоху козацтва. Важливим джерелом міжкультурної дифузії став український фольклор — народні думи та історичні пісні, у яких, попри драматизм полону й війн, простежується повага до релігійних почуттів іншої сторони та детальний опис східного побуту.
Центральна частина книги присвячена аналізу спадщини конкретних українських просвітителів та письменників. Другий розділ пропонує унікальне порівняння філософії Григорія Сковороди та мусульманського мислителя аль-Газалі. Авторка знаходить дивовижні збіги у їхньому розумінні «серця» як органу богопізнання, концепції «сродної праці» та аскетичного способу життя. Третій розділ висвітлює постать Пантелеймона Куліша як тюркофіла, чиї поеми «Магомет і Хадиза» та «Маруся Богуславка» випередили свій час, проповідуючи релігійну толерантність та єдність людства під Богом.
Четвертий і п’ятий розділи розкривають рецепцію ісламу у творчості Тараса Шевченка та Івана Франка. Шевченко продемонстрував щиру солідарність із мусульманськими народами у поемі «Кавказ», а період його заслання в Казахстані став часом глибокого вивчення місцевих тюркських традицій. Франко ж показаний як видатний науковець-орієнталіст, який аналізував слов'янські міфи про Магомета та адаптував арабські казки для українського читача, наближаючи Схід до сприйняття простого народу.
Шостий розділ повністю присвячений Агатангелу Кримському — батькові українського сходознавства. Його постать поєднує в собі унікального науковця, перекладача з багатьох східних мов та громадського діяча. Кримські студії вченого, його дружба з реформатором Ісмаїлом Гаспринським та ґрунтовні монографії про іслам заклали основи вітчизняної сходознавчої школи.
Сьомий і восьмий розділи аналізують творчість Лесі Українки та Михайла Коцюбинського, які особисто відвідували мусульманські регіони (Крим, Єгипет). Їхні твори («Айша і Мохаммед», «Під мінаретами») демонструють тонке психологічне розуміння ісламського соціуму, релігійних диспутів та прагнення східного суспільства до модернізації й освітніх реформ.
Завершальні дев’ятий та десятий розділи аналізують історичні романи XX століття та сучасний стан орієнталістики й перекладознавства в Україні. Осмислюються романи З. Тулуб («Людолови»), Р. Іваничука («Мальви») та розвиток «роксоланіади». Також детально простежується історія перекладів Корану українською мовою, яка увінчалася виходом першого повного перекладу з арабського оригіналу, виконаного Михайлом Якубовичем у 2013 році. Монографія є цінним джерелом, що демонструє тяглість та багатство української орієнталістичної традиції.
Структурно книга побудована за хронологічно-тематичним принципом. Дослідження відкривається Передмовою, де окреслюються теоретичні засади українського орієнталізму. Перший розділ закладає історичний підмурівок, демонструючи, що контакти з ісламом почалися ще за часів Київської Русі (відомий сюжет про «вибір віри» Володимиром) і продовжувалися в епоху козацтва. Важливим джерелом міжкультурної дифузії став український фольклор — народні думи та історичні пісні, у яких, попри драматизм полону й війн, простежується повага до релігійних почуттів іншої сторони та детальний опис східного побуту.
Центральна частина книги присвячена аналізу спадщини конкретних українських просвітителів та письменників. Другий розділ пропонує унікальне порівняння філософії Григорія Сковороди та мусульманського мислителя аль-Газалі. Авторка знаходить дивовижні збіги у їхньому розумінні «серця» як органу богопізнання, концепції «сродної праці» та аскетичного способу життя. Третій розділ висвітлює постать Пантелеймона Куліша як тюркофіла, чиї поеми «Магомет і Хадиза» та «Маруся Богуславка» випередили свій час, проповідуючи релігійну толерантність та єдність людства під Богом.
Четвертий і п’ятий розділи розкривають рецепцію ісламу у творчості Тараса Шевченка та Івана Франка. Шевченко продемонстрував щиру солідарність із мусульманськими народами у поемі «Кавказ», а період його заслання в Казахстані став часом глибокого вивчення місцевих тюркських традицій. Франко ж показаний як видатний науковець-орієнталіст, який аналізував слов'янські міфи про Магомета та адаптував арабські казки для українського читача, наближаючи Схід до сприйняття простого народу.
Шостий розділ повністю присвячений Агатангелу Кримському — батькові українського сходознавства. Його постать поєднує в собі унікального науковця, перекладача з багатьох східних мов та громадського діяча. Кримські студії вченого, його дружба з реформатором Ісмаїлом Гаспринським та ґрунтовні монографії про іслам заклали основи вітчизняної сходознавчої школи.
Сьомий і восьмий розділи аналізують творчість Лесі Українки та Михайла Коцюбинського, які особисто відвідували мусульманські регіони (Крим, Єгипет). Їхні твори («Айша і Мохаммед», «Під мінаретами») демонструють тонке психологічне розуміння ісламського соціуму, релігійних диспутів та прагнення східного суспільства до модернізації й освітніх реформ.
Завершальні дев’ятий та десятий розділи аналізують історичні романи XX століття та сучасний стан орієнталістики й перекладознавства в Україні. Осмислюються романи З. Тулуб («Людолови»), Р. Іваничука («Мальви») та розвиток «роксоланіади». Також детально простежується історія перекладів Корану українською мовою, яка увінчалася виходом першого повного перекладу з арабського оригіналу, виконаного Михайлом Якубовичем у 2013 році. Монографія є цінним джерелом, що демонструє тяглість та багатство української орієнталістичної традиції.
### Передмова (с. 5–8)
Передмова, написана відомим українським сходознавцем та перекладачем Михайлом Якубовичем, виступає важливим вступом до монографії Соломії Вівчар. Автор окреслює загальні засади розвитку українського орієнталізму — зацікавлення Сходом, його культурою, релігією та мовами, що є однією з найпопулярніших тем у європейській культурі. Якубович наголошує на тому, що Україна історично виступала «мостом» між Сходом та Заходом. Мусульманський світ оточував українські землі з південного та східного боків, тому ісламська складова була інтегрована в українську культуру через матеріальні пам'ятки, численні тюркізми у мові та побутові контакти.
У передмові дається висока оцінка праці Соломії Вівчар, яка аналізує образ мусульманського Сходу в доробку класиків української літератури: Сковороди, Куліша, Шевченка, Франка, Лесі Українки, Коцюбинського. Якубович підкреслює, що авторка не просто розглядає художні тексти, а й контекстуалізує їх з історичною епохою. Окремо відзначається важливість розділу про переклади Корану, де згадуються імена Олександра Лисенецького, Яреми Полотнюка, Валерія Рибалкіна та сучасні видання. Передмова налаштовує читача на глибоке осмислення українсько-ісламського діалогу як невід'ємної частини нашої культурної спадщини.
### Розділ 1. Зв’язки з ісламським світом у давні часи (літературні твори починаючи від Київської Русі) (с. 9–26)
Перший розділ монографії досліджує витоки контактів українських земель із мусульманським світом. Авторка зазначає, що перші зв'язки відбулися ще в IX–X століттях. Найдавнішою писемною згадкою про іслам є легендарна розповідь про «вибір віри» князем Володимиром Великим, зафіксована в «Повісті минулих літ». Володимир вислухав болгар мусульманської віри, і хоча відмовився від прийняття ісламу через заборону вживання вина та свинини, сам факт детального обговорення свідчить про реальність таких контактів. Дослідник П. Кралюк, чиї праці цитує авторка, стверджує, що перспектива прийняття ісламу на Русі в X столітті була цілком реальною.
Важливим джерелом дослідження міжкультурних зв'язків є український фольклор козацької доби — народні думи та історичні пісні. Авторка спирається на класифікацію етнографа Філарета Колесси, виділяючи велику групу дум про турецьку неволю («Плач невільника», «Маруся Богуславка», «Утеча трьох братів з Азова», «Самійло Кішка»). Ці твори містять не лише опис страждань у полоні, а й яскраві замальовки східних міст, галер та побуту, що свідчить про глибоку обізнаність їхніх авторів із реаліями Османської імперії. Розділ завершується аналізом пам'ятки «Історія Русів», де зафіксовані військові союзи та дипломатичні контакти козацтва з Кримом та Портою.
### Розділ 2. Григорій Сковорода та ісламська філософія (с. 27–49)
Другий розділ присвячено дослідженню світоглядних і філософських зв'язків між творчістю видатного українського мислителя Григорія Сковороди та ісламською філософською думкою. Сковорода не писав безпосередньо про іслам і користувався Біблією, проте його прагнення знайти універсальні правила гармонії дозволяє проводити паралелі з коранічними одкровеннями. У підрозділі 2.1 авторка порівнює погляди Сковороди на єдиного, невидимого Бога, молитву та подяку із сурами Корану («Чистота», «Корова», «Юнус»). Концепція Сковороди про віру як «іскру» всередині людини та порівняння її з «гірчичним зерном» виявляють дивовижну схожість із коранічними аятами про Страшний суд.
У підрозділі 2.2 здійснюється глибокий порівняльний аналіз філософських систем Григорія Сковороди та видатного мусульманського теолога й теоретика суфізму Абу Хаміда аль-Газалі (1058–1111). Обидва мислителі були мандрівними аскетами, байдужими до матеріальних благ. Авторка детально аналізує концепцію «серця» у сковородинівському кордоцентризмі та в працях аль-Газалі («Воскресіння наук про віру», «Еліксир щастя»). Для обох серце є божественним елементом, центром духовного життя людини та єдиним шляхом до істинного богопізнання. Також порівнюються їхні теорії про двонатурність світу (видиме і невидиме, матерія і дух) та бачення щастя як досягнення душевного спокою через злиття власної волі з Божою.
### Розділ 3. Пантелеймон Куліш – український тюркофіл (с. 50–61)
Третій розділ присвячено постаті Пантелеймона Куліша (1819–1897), якого авторка характеризує як «українського тюркофіла». Куліш мав глибокий інтерес до історії, культури та релігії мусульманських країн, прагнучи відкрити їхні цінності для українців. Авторка аналізує його романтичну поему «Магомет і Хадиза» (1883), яка стала справжнім гімном любові. Куліш зображує молодого Мухаммада як відважного лицаря, подібного до козака-борця, а його стосунки з першою дружиною Хадіжою — як ідеал вірності та духовної підтримки. Поема поєднує опис виникнення ісламу з романтичним пафосом та ідеєю єдності світових релігій.
Іншим важливим об'єктом аналізу є епічна поема Куліша «Маруся Богуславка». Спираючись на сюжет відомої народної думи, Куліш розширює його до масштабної філософської концепції міжкультурного діалогу. У його творі образ султана Османа II позбавлений традиційного стереотипу жорстокості; султан виявляє милосердя, поважає християнську віру своєї дружини та дозволяє православній громаді вільно молитися. Куліш через цей твір проголошує концепцію «нововірства» — синтезу загальнолюдських цінностей християнства та ісламу в єдиній «релігії любові та науки», засуджуючи релігійний фанатизм та формалізм духовенства.
### Розділ 4. Тарас Шевченко і іслам (с. 62–73)
Четвертий розділ висвітлює рецепцію ісламу та мусульманського світу в життєвому і творчому шляху Тараса Шевченка. У ранніх поемах поета («Іван Підкова», «Гамалія») відображено традиційні для романтизму теми козацьких походів на Царгород та визволення бранців із турецької неволі. Проте ставлення Шевченка до мусульманського світу зазнає кардинальних змін у поемі «Кавказ» (1845). Цей твір є потужною антиімперською інвективою, де Шевченко висловлює щиру солідарність із мусульманськими народами Кавказу, що виборюють свою свободу проти російських загарбників. Поет гостро засуджує лицемірство імперської влади, яка прикриває загарбницьку війну релігійними гаслами.
Особливе місце в розділі посідає аналіз періоду заслання Шевченка в Казахстані (1847–1857). Перебуваючи серед казахів, киргизів та туркменів, поет вивчав їхній побут, звичаї та релігійні вірування, про що залишив детальні записи у своєму «Щоденнику». Живописна спадщина Шевченка містить понад 350 робіт на казахську тематику, серед яких портрети дітей («Байгуші»), акварель «У гаремі» та пейзажі з мусульманськими пам'ятками («Туркменські аби в Каратау»). Розділ демонструє, що Шевченко ставився до ісламської цивілізації з великою повагою, вбачаючи в мусульманах таких самих пригнічених імперією борців за свободу, як і українці.
### Розділ 5. Іван Франко – дух, наука, думка, воля (с. 74–103)
П’ятий розділ присвячено Івану Франку як глибокому досліднику східної культури та перекладачу. У 1894 році Франко написав у Відні ґрунтовну наукову розвідку «До питання про перекази про Магомета у слов’ян», де проаналізував відображення образу Пророка у фольклорі та середньовічній літературі. Франко спростовував спрощені антимусульманські стереотипи, наголошуючи на гуманності та релігійній терпимості турецьких султанів, які надавали широку автономію християнським громадам.
Також аналізуються художні твори Франка на східну тематику. Авторка детально розглядає його віршовані казки «Абу Касимові капці» та «Коваль Бассім», сюжети яких Франко запозичив із німецького видання збірки «Тисяча і один день». Франко не просто переповів казки, а надав їм глибокого соціального та морально-етичного звучання, засуджуючи скнарість, хабарництво та деспотизм влади. Особлива увага приділена Франковим перекладам віршів кримського хана-поета Газі Гірея II (псевдонім Газайї), написаних у 1915 році в часи Першої світової війни, а також поезіям з мусульманськими мотивами у збірках «Мій ізмарагд» («Указ проти голоду», «Побіда») та «Давнє і нове» («Рука Івана Дамаскина»).
### Розділ 6. Агатангел Кримський – перше в Україні наукове осмислення Ісламу (с. 104–148)
Шостий розділ є найобсяжнішим у монографії й присвячений Агатангелу Кримському (1871–1942) — засновнику українського наукового сходознавства. Кримський, який мав кримськотатарське коріння по батьківській лінії, володів неймовірною кількістю мов і присвятив своє життя дослідженню Сходу. Розділ висвітлює його перші поетичні переклади з арабської (поема «Моаллака» Антара), перської (рубаї Омара Хайяма, поезії Сааді та Хафіза) та перший в Україні переклад фрагментів епосу «Шах-наме» Фірдоусі, здійснений безпосередньо з мови оригіналу.
Авторка детально аналізує внесок Кримського в історію ісламу та арабістику. Його монографії «Історія мусульманства» (1901), «Історія арабів і арабської літератури» (1911) та численні енциклопедичні статті для словника Брокгауза і Ефрона заклали наукові основи вітчизняного ісламознавства. Окремо розглядаються кримські студії Кримського, його наукова подорож до Сирії та Лівану (1896–1898), а також дружба і співпраця з видатним кримськотатарським реформатором Ісмаїлом Гаспринським та істориком Якубом Кемалем, чий унікальний суфійський рукопис XIII століття Кримський підготував до публікації.
### Розділ 7. Леся Українка і Схід (с. 149–160)
Сьомий розділ досліджує східні мотиви у творчості Лесі Українки (1871–1913). Через важку хворобу поетеса була змушена багато подорожувати до південних країн, що знайшло яскраве відображення у її поезії. Авторка аналізує поетичні цикли «Кримські спогади» та «Кримські відгуки», де опис природи Криму та Бахчисарая поєднується з патріотичною лірикою та тугою за свободою рідного краю. Перебуваючи на лікуванні в Єгипті, Леся Українка створила цикл «Весна в Єгипті» та здійснила віршоване опрацювання «Ліричних пісень давнього Єгипту», зазначаючи їхню дивовижну схожість з українським фольклором.
Особливу увагу в розділі приділено драматичному філософському діалогу Лесі Українки «Айша і Мохаммед» (1907). Твір розкриває психологію людських почуттів та ревнощів через діалог молодої дружини Пророка Айші та самого Мухаммада, який тужить за своєю покійною першою дружиною Хатіджею. Також аналізується незакінчена повість «Екбаль-ганем», над якою письменниця працювала в останні тижні свого життя. Твір є внутрішнім монологом арабської жінки, відображаючи прагнення Лесі Українки глибше зрозуміти психологію та соціальне становище мусульманки на Сході.
### Розділ 8. Крим Михайла Коцюбинського (с. 161–171)
Восьмий розділ присвячено кримському періоду життя та творчості видатного українського імпресіоніста Михайла Коцюбинського. Працюючи у складі філоксерної комісії в Криму у 1895–1896 роках, письменник детально вивчав життя, побут та мову кримських татар, навіть створивши невеликий татарсько-український словничок. Враження від подорожей лягли в основу трьох його відомих оповідань з «кримського циклу»: «В путах шайтана» (1899), «На камені» (1902) та «Під мінаретами» (1904).
Авторка аналізує кожне з цих оповідань, показуючи, як Коцюбинський майстерно поєднує імпресіоністичні описи кримської природи з глибоким розкриттям внутрішнього світу героїв. В оповіданні «В путах шайтана» порушується проблема традиційного становища мусульманської жінки. «На камені» розкриває тему кохання та трагічного зіткнення особистості з жорсткими звичаями патріархального соціуму. Найбільший за обсягом твір «Під мінаретами» відображає дискусії в татарському суспільстві щодо реформи освіти у мектебах та медресе, виявляючи прямі паралелі з просвітницькою діяльністю Ісмаїла Гаспринського.
### Розділ 9. Історичні романи ХХ ст. і їх роль в українській літературі (с. 172–192)
Дев’ятий розділ присвячено розвитку жанру історичного роману в українській літературі XX століття та відображенню в ньому мусульманського світу. Спочатку аналізується роман Зінаїди Тулуб «Людолови» (1930–1935). Попри притаманний радянській літературі соцреалістичний пафос класової боротьби, авторка роману детально і з великою повагою змальовує побут простих кримських татар, руйнуючи стереотип про «диких людоловів».
Окрему увагу приділено роману Романа Іваничука «Мальви» («Яничари», 1968). Твір є алегоричним осмисленням радянської дійсності, де через історію української полонянки Марії та її синів-яничарів порушуються теми асиміляції, русифікації та втрати національної ідентичності. Наприкінці розділу досліджується явище «роксоланіади» — художнього осмислення постаті дружини султана Сулеймана Пишного в українській прозі. Авторка порівнює повість Осипа Назарука «Роксоляна» (1918–1926), оповідання Сергія Плачинди «Неопалима купина» та відомий роман Павла Загребельного «Роксолана» (1980). Останній характеризується як роман-гібрид, що поєднує глибокий психологізм, філософські роздуми та використання автентичних історичних документів.
### Розділ 10. Сучасні видання перекладів перлин східної літератури (с. 193–214)
Десятий розділ присвячений історії та сучасному стану перекладів східної класики та Корану українською мовою. Авторка простежує тривалий шлях осмислення Священної книги мусульман в Україні. Перший повний переклад Корану з німецької мови здійснив Олександр Лисенецький у 1913 році, проте його праця залишилася в рукописі. У наступні роки над частковими перекладами працювали видатні вчені Ярема Полотнюк та Валерій Рибалкін. Важливою віхою став 2013 рік, коли у Медині вийшов перший повний переклад смислів Корану українською мовою безпосередньо з арабського оригіналу, виконаний сходознавцем Михайлом Якубовичем.
Також у розділі розглядаються переклади художньої літератури Сходу. Аналізується внесок видатного поета Павла Тичини, який самотужки опанував десятки мов і перекладав твори авторів Середньої Азії та Кавказу. Досліджується перекладацький доробок Василя Мисика, який здійснив класичний переклад «Рубаї» Омара Хайяма, зберігши оригінальну форму чотиривірша. Окремо відзначається діяльність сучасних перекладачів, зокрема Романа Гамади, завдяки якому український читач отримав повні переклади поем Сааді «Бустан» і «Гулістан», збірки притч Джамі «Багаристан» та інших перлин східної класики.
### Список використаних джерел (с. 215–224)
Список використаних джерел є невід'ємною науковою складовою монографії Соломії Вівчар. Він містить 153 бібліографічні описи наукових праць, монографій, статей, художніх творів, історичних документів та електронних ресурсів, використаних авторкою під час дослідження. До списку увійшли праці видатних сходознавців (А. Кримського, М. Якубовича, Я. Полотнюка, В. Рибалкіна), філософські дослідження сковородинознавців (Д. Чижевського, Л. Ушкалова), а також твори класиків української літератури. Наявність такого обсягу джерел свідчить про глибоку наукову базу монографії.
### Іменний покажчик (с. 225–230)
Іменний покажчик містить алфавітний перелік усіх історичних осіб, письменників, філософів, науковців та релігійних діячів, згаданих у тексті монографії, із зазначенням сторінок. Покажчик є зручним довідковим інструментом, що полегшує орієнтацію в матеріалі книги та об'єднує імена представників української (Г. Сковорода, І. Франко, Т. Шевченко) та ісламської (аль-Газалі, Гарун ер-Рашид, Сулейман Пишний) культур на сторінках одного видання.
У передмові дається висока оцінка праці Соломії Вівчар, яка аналізує образ мусульманського Сходу в доробку класиків української літератури: Сковороди, Куліша, Шевченка, Франка, Лесі Українки, Коцюбинського. Якубович підкреслює, що авторка не просто розглядає художні тексти, а й контекстуалізує їх з історичною епохою. Окремо відзначається важливість розділу про переклади Корану, де згадуються імена Олександра Лисенецького, Яреми Полотнюка, Валерія Рибалкіна та сучасні видання. Передмова налаштовує читача на глибоке осмислення українсько-ісламського діалогу як невід'ємної частини нашої культурної спадщини.
### Розділ 1. Зв’язки з ісламським світом у давні часи (літературні твори починаючи від Київської Русі) (с. 9–26)
Перший розділ монографії досліджує витоки контактів українських земель із мусульманським світом. Авторка зазначає, що перші зв'язки відбулися ще в IX–X століттях. Найдавнішою писемною згадкою про іслам є легендарна розповідь про «вибір віри» князем Володимиром Великим, зафіксована в «Повісті минулих літ». Володимир вислухав болгар мусульманської віри, і хоча відмовився від прийняття ісламу через заборону вживання вина та свинини, сам факт детального обговорення свідчить про реальність таких контактів. Дослідник П. Кралюк, чиї праці цитує авторка, стверджує, що перспектива прийняття ісламу на Русі в X столітті була цілком реальною.
Важливим джерелом дослідження міжкультурних зв'язків є український фольклор козацької доби — народні думи та історичні пісні. Авторка спирається на класифікацію етнографа Філарета Колесси, виділяючи велику групу дум про турецьку неволю («Плач невільника», «Маруся Богуславка», «Утеча трьох братів з Азова», «Самійло Кішка»). Ці твори містять не лише опис страждань у полоні, а й яскраві замальовки східних міст, галер та побуту, що свідчить про глибоку обізнаність їхніх авторів із реаліями Османської імперії. Розділ завершується аналізом пам'ятки «Історія Русів», де зафіксовані військові союзи та дипломатичні контакти козацтва з Кримом та Портою.
### Розділ 2. Григорій Сковорода та ісламська філософія (с. 27–49)
Другий розділ присвячено дослідженню світоглядних і філософських зв'язків між творчістю видатного українського мислителя Григорія Сковороди та ісламською філософською думкою. Сковорода не писав безпосередньо про іслам і користувався Біблією, проте його прагнення знайти універсальні правила гармонії дозволяє проводити паралелі з коранічними одкровеннями. У підрозділі 2.1 авторка порівнює погляди Сковороди на єдиного, невидимого Бога, молитву та подяку із сурами Корану («Чистота», «Корова», «Юнус»). Концепція Сковороди про віру як «іскру» всередині людини та порівняння її з «гірчичним зерном» виявляють дивовижну схожість із коранічними аятами про Страшний суд.
У підрозділі 2.2 здійснюється глибокий порівняльний аналіз філософських систем Григорія Сковороди та видатного мусульманського теолога й теоретика суфізму Абу Хаміда аль-Газалі (1058–1111). Обидва мислителі були мандрівними аскетами, байдужими до матеріальних благ. Авторка детально аналізує концепцію «серця» у сковородинівському кордоцентризмі та в працях аль-Газалі («Воскресіння наук про віру», «Еліксир щастя»). Для обох серце є божественним елементом, центром духовного життя людини та єдиним шляхом до істинного богопізнання. Також порівнюються їхні теорії про двонатурність світу (видиме і невидиме, матерія і дух) та бачення щастя як досягнення душевного спокою через злиття власної волі з Божою.
### Розділ 3. Пантелеймон Куліш – український тюркофіл (с. 50–61)
Третій розділ присвячено постаті Пантелеймона Куліша (1819–1897), якого авторка характеризує як «українського тюркофіла». Куліш мав глибокий інтерес до історії, культури та релігії мусульманських країн, прагнучи відкрити їхні цінності для українців. Авторка аналізує його романтичну поему «Магомет і Хадиза» (1883), яка стала справжнім гімном любові. Куліш зображує молодого Мухаммада як відважного лицаря, подібного до козака-борця, а його стосунки з першою дружиною Хадіжою — як ідеал вірності та духовної підтримки. Поема поєднує опис виникнення ісламу з романтичним пафосом та ідеєю єдності світових релігій.
Іншим важливим об'єктом аналізу є епічна поема Куліша «Маруся Богуславка». Спираючись на сюжет відомої народної думи, Куліш розширює його до масштабної філософської концепції міжкультурного діалогу. У його творі образ султана Османа II позбавлений традиційного стереотипу жорстокості; султан виявляє милосердя, поважає християнську віру своєї дружини та дозволяє православній громаді вільно молитися. Куліш через цей твір проголошує концепцію «нововірства» — синтезу загальнолюдських цінностей християнства та ісламу в єдиній «релігії любові та науки», засуджуючи релігійний фанатизм та формалізм духовенства.
### Розділ 4. Тарас Шевченко і іслам (с. 62–73)
Четвертий розділ висвітлює рецепцію ісламу та мусульманського світу в життєвому і творчому шляху Тараса Шевченка. У ранніх поемах поета («Іван Підкова», «Гамалія») відображено традиційні для романтизму теми козацьких походів на Царгород та визволення бранців із турецької неволі. Проте ставлення Шевченка до мусульманського світу зазнає кардинальних змін у поемі «Кавказ» (1845). Цей твір є потужною антиімперською інвективою, де Шевченко висловлює щиру солідарність із мусульманськими народами Кавказу, що виборюють свою свободу проти російських загарбників. Поет гостро засуджує лицемірство імперської влади, яка прикриває загарбницьку війну релігійними гаслами.
Особливе місце в розділі посідає аналіз періоду заслання Шевченка в Казахстані (1847–1857). Перебуваючи серед казахів, киргизів та туркменів, поет вивчав їхній побут, звичаї та релігійні вірування, про що залишив детальні записи у своєму «Щоденнику». Живописна спадщина Шевченка містить понад 350 робіт на казахську тематику, серед яких портрети дітей («Байгуші»), акварель «У гаремі» та пейзажі з мусульманськими пам'ятками («Туркменські аби в Каратау»). Розділ демонструє, що Шевченко ставився до ісламської цивілізації з великою повагою, вбачаючи в мусульманах таких самих пригнічених імперією борців за свободу, як і українці.
### Розділ 5. Іван Франко – дух, наука, думка, воля (с. 74–103)
П’ятий розділ присвячено Івану Франку як глибокому досліднику східної культури та перекладачу. У 1894 році Франко написав у Відні ґрунтовну наукову розвідку «До питання про перекази про Магомета у слов’ян», де проаналізував відображення образу Пророка у фольклорі та середньовічній літературі. Франко спростовував спрощені антимусульманські стереотипи, наголошуючи на гуманності та релігійній терпимості турецьких султанів, які надавали широку автономію християнським громадам.
Також аналізуються художні твори Франка на східну тематику. Авторка детально розглядає його віршовані казки «Абу Касимові капці» та «Коваль Бассім», сюжети яких Франко запозичив із німецького видання збірки «Тисяча і один день». Франко не просто переповів казки, а надав їм глибокого соціального та морально-етичного звучання, засуджуючи скнарість, хабарництво та деспотизм влади. Особлива увага приділена Франковим перекладам віршів кримського хана-поета Газі Гірея II (псевдонім Газайї), написаних у 1915 році в часи Першої світової війни, а також поезіям з мусульманськими мотивами у збірках «Мій ізмарагд» («Указ проти голоду», «Побіда») та «Давнє і нове» («Рука Івана Дамаскина»).
### Розділ 6. Агатангел Кримський – перше в Україні наукове осмислення Ісламу (с. 104–148)
Шостий розділ є найобсяжнішим у монографії й присвячений Агатангелу Кримському (1871–1942) — засновнику українського наукового сходознавства. Кримський, який мав кримськотатарське коріння по батьківській лінії, володів неймовірною кількістю мов і присвятив своє життя дослідженню Сходу. Розділ висвітлює його перші поетичні переклади з арабської (поема «Моаллака» Антара), перської (рубаї Омара Хайяма, поезії Сааді та Хафіза) та перший в Україні переклад фрагментів епосу «Шах-наме» Фірдоусі, здійснений безпосередньо з мови оригіналу.
Авторка детально аналізує внесок Кримського в історію ісламу та арабістику. Його монографії «Історія мусульманства» (1901), «Історія арабів і арабської літератури» (1911) та численні енциклопедичні статті для словника Брокгауза і Ефрона заклали наукові основи вітчизняного ісламознавства. Окремо розглядаються кримські студії Кримського, його наукова подорож до Сирії та Лівану (1896–1898), а також дружба і співпраця з видатним кримськотатарським реформатором Ісмаїлом Гаспринським та істориком Якубом Кемалем, чий унікальний суфійський рукопис XIII століття Кримський підготував до публікації.
### Розділ 7. Леся Українка і Схід (с. 149–160)
Сьомий розділ досліджує східні мотиви у творчості Лесі Українки (1871–1913). Через важку хворобу поетеса була змушена багато подорожувати до південних країн, що знайшло яскраве відображення у її поезії. Авторка аналізує поетичні цикли «Кримські спогади» та «Кримські відгуки», де опис природи Криму та Бахчисарая поєднується з патріотичною лірикою та тугою за свободою рідного краю. Перебуваючи на лікуванні в Єгипті, Леся Українка створила цикл «Весна в Єгипті» та здійснила віршоване опрацювання «Ліричних пісень давнього Єгипту», зазначаючи їхню дивовижну схожість з українським фольклором.
Особливу увагу в розділі приділено драматичному філософському діалогу Лесі Українки «Айша і Мохаммед» (1907). Твір розкриває психологію людських почуттів та ревнощів через діалог молодої дружини Пророка Айші та самого Мухаммада, який тужить за своєю покійною першою дружиною Хатіджею. Також аналізується незакінчена повість «Екбаль-ганем», над якою письменниця працювала в останні тижні свого життя. Твір є внутрішнім монологом арабської жінки, відображаючи прагнення Лесі Українки глибше зрозуміти психологію та соціальне становище мусульманки на Сході.
### Розділ 8. Крим Михайла Коцюбинського (с. 161–171)
Восьмий розділ присвячено кримському періоду життя та творчості видатного українського імпресіоніста Михайла Коцюбинського. Працюючи у складі філоксерної комісії в Криму у 1895–1896 роках, письменник детально вивчав життя, побут та мову кримських татар, навіть створивши невеликий татарсько-український словничок. Враження від подорожей лягли в основу трьох його відомих оповідань з «кримського циклу»: «В путах шайтана» (1899), «На камені» (1902) та «Під мінаретами» (1904).
Авторка аналізує кожне з цих оповідань, показуючи, як Коцюбинський майстерно поєднує імпресіоністичні описи кримської природи з глибоким розкриттям внутрішнього світу героїв. В оповіданні «В путах шайтана» порушується проблема традиційного становища мусульманської жінки. «На камені» розкриває тему кохання та трагічного зіткнення особистості з жорсткими звичаями патріархального соціуму. Найбільший за обсягом твір «Під мінаретами» відображає дискусії в татарському суспільстві щодо реформи освіти у мектебах та медресе, виявляючи прямі паралелі з просвітницькою діяльністю Ісмаїла Гаспринського.
### Розділ 9. Історичні романи ХХ ст. і їх роль в українській літературі (с. 172–192)
Дев’ятий розділ присвячено розвитку жанру історичного роману в українській літературі XX століття та відображенню в ньому мусульманського світу. Спочатку аналізується роман Зінаїди Тулуб «Людолови» (1930–1935). Попри притаманний радянській літературі соцреалістичний пафос класової боротьби, авторка роману детально і з великою повагою змальовує побут простих кримських татар, руйнуючи стереотип про «диких людоловів».
Окрему увагу приділено роману Романа Іваничука «Мальви» («Яничари», 1968). Твір є алегоричним осмисленням радянської дійсності, де через історію української полонянки Марії та її синів-яничарів порушуються теми асиміляції, русифікації та втрати національної ідентичності. Наприкінці розділу досліджується явище «роксоланіади» — художнього осмислення постаті дружини султана Сулеймана Пишного в українській прозі. Авторка порівнює повість Осипа Назарука «Роксоляна» (1918–1926), оповідання Сергія Плачинди «Неопалима купина» та відомий роман Павла Загребельного «Роксолана» (1980). Останній характеризується як роман-гібрид, що поєднує глибокий психологізм, філософські роздуми та використання автентичних історичних документів.
### Розділ 10. Сучасні видання перекладів перлин східної літератури (с. 193–214)
Десятий розділ присвячений історії та сучасному стану перекладів східної класики та Корану українською мовою. Авторка простежує тривалий шлях осмислення Священної книги мусульман в Україні. Перший повний переклад Корану з німецької мови здійснив Олександр Лисенецький у 1913 році, проте його праця залишилася в рукописі. У наступні роки над частковими перекладами працювали видатні вчені Ярема Полотнюк та Валерій Рибалкін. Важливою віхою став 2013 рік, коли у Медині вийшов перший повний переклад смислів Корану українською мовою безпосередньо з арабського оригіналу, виконаний сходознавцем Михайлом Якубовичем.
Також у розділі розглядаються переклади художньої літератури Сходу. Аналізується внесок видатного поета Павла Тичини, який самотужки опанував десятки мов і перекладав твори авторів Середньої Азії та Кавказу. Досліджується перекладацький доробок Василя Мисика, який здійснив класичний переклад «Рубаї» Омара Хайяма, зберігши оригінальну форму чотиривірша. Окремо відзначається діяльність сучасних перекладачів, зокрема Романа Гамади, завдяки якому український читач отримав повні переклади поем Сааді «Бустан» і «Гулістан», збірки притч Джамі «Багаристан» та інших перлин східної класики.
### Список використаних джерел (с. 215–224)
Список використаних джерел є невід'ємною науковою складовою монографії Соломії Вівчар. Він містить 153 бібліографічні описи наукових праць, монографій, статей, художніх творів, історичних документів та електронних ресурсів, використаних авторкою під час дослідження. До списку увійшли праці видатних сходознавців (А. Кримського, М. Якубовича, Я. Полотнюка, В. Рибалкіна), філософські дослідження сковородинознавців (Д. Чижевського, Л. Ушкалова), а також твори класиків української літератури. Наявність такого обсягу джерел свідчить про глибоку наукову базу монографії.
### Іменний покажчик (с. 225–230)
Іменний покажчик містить алфавітний перелік усіх історичних осіб, письменників, філософів, науковців та релігійних діячів, згаданих у тексті монографії, із зазначенням сторінок. Покажчик є зручним довідковим інструментом, що полегшує орієнтацію в матеріалі книги та об'єднує імена представників української (Г. Сковорода, І. Франко, Т. Шевченко) та ісламської (аль-Газалі, Гарун ер-Рашид, Сулейман Пишний) культур на сторінках одного видання.