Page: 1 / 1
Книга Олега Яроша «Іслам у публічній сфері: теорії та суспільні практики» (2020) присвячена комплексного аналізу теоретичних засад та практичних виявів функціонування ісламу в сучасній та домодерній публічній сфері. Видання досліджує еволюцію концепції публічної сфери в західній філософській думці (Ю. Габермас, Ч. Тейлор, Х. Казанова, Т. Асад) та зіставляє її з ісламськими уявленнями про суспільну мораль, спільне благо (аль-маслаха аль-амма) та колективне обговорення (аль-шура). У роботі висвітлено внесок класичних і сучасних мусульманських мислителів (аль-Маварді, Ібн Хальдун, Шах Валіуллаг Дехлеві, М. аль-Газалі, А. аль-Райсуни, Т. Д. аль-Альвані) у розвиток соціальної теорії.
Значну увагу приділено трансформації релігійності під впливом процесів секуляризації, постсекуляризму, глобалізації та транснаціоналізму. Монографія детально простежує суспільні практики ісламу в країнах мусульманської більшості, Західної Європи, на Балканах, а також у Центрально-Східній Європі — зокрема в Польщі та Україні. Автор аналізує інститути вакфів та суфійських тарікатів як домодерні форми публічності, проблеми міграції, детериторизації релігійних спільнот, ісламофобії, а також роль мусульманських громадських і політичних організацій. Видання є цінним джерелом для соціологів, релігієзнавців, політологів та всіх, хто цікавиться сучасними суспільними процесами та місцем релігії в глобалізованому світі.
Значну увагу приділено трансформації релігійності під впливом процесів секуляризації, постсекуляризму, глобалізації та транснаціоналізму. Монографія детально простежує суспільні практики ісламу в країнах мусульманської більшості, Західної Європи, на Балканах, а також у Центрально-Східній Європі — зокрема в Польщі та Україні. Автор аналізує інститути вакфів та суфійських тарікатів як домодерні форми публічності, проблеми міграції, детериторизації релігійних спільнот, ісламофобії, а також роль мусульманських громадських і політичних організацій. Видання є цінним джерелом для соціологів, релігієзнавців, політологів та всіх, хто цікавиться сучасними суспільними процесами та місцем релігії в глобалізованому світі.
Вступ
У вступі окреслено ключову проблематику дослідження, пов'язану із функціонуванням публічної сфери як простору формування громадської думки, раціонального дискурсу та деліберативної демократії. Вказується на складність сучасної публічної сфери, присутність у ній контрпублічності, вплив ЗМІ та соціальних мереж. Обґрунтовано актуальність вивчення співіснування публічної сфери з релігійними традиціями, зокрема ісламом, як у західному, так і в мусульманському контекстах.
1. Публічна сфера й релігія: теоретичні аспекти дослідження
Розділ присвячено теоретико-методологічним засадам дослідження публічної сфери та релігії. Розглядаються концептуальні моделі публічності, теорії секуляризації та постсекуляризму, поняття «публічної релігії», релігійного навернення та вплив глобалізаційних процесів на трансформацію релігійних ідентичностей у сучасному світі.
1.1. Розвиток концепції публічної сфери
Підрозділ висвітлює генезу поняття публічної сфери від античності до сучасності. Детально проаналізовано комунікативну теорію Юргена Габермаса, його типологію соціальних дій та еволюцію поглядів на буржуазну публічну сферу. Розглянуто трактування публічності як «соціального уявного» у працях Чарльза Тейлора, концепцію «публічної релігії» Хосе Казанови, а також критичний підхід Талала Асада щодо делімітації публічного й приватного державою та емоційного характеру публічного простору.
1.2. Внесок мусульманських мислителів у розвиток соціальної теорії
У підрозділі аналізується спадщина мусульманських вчених щодо впорядкування суспільного життя. Розглянуто погляди аль-Маварді на публічний порядок (хісба) та інститут мухтасіба, соціальну філософію Ібн Хальдуна (концепції «асабійя» та «мадіна»), органіцистську типологію цивілізаційних стадій Шаха Валіуллага Дехлеві, а також сучасні концепції суспільної моралі й комунікації у працях М. аль-Газалі, А. аль-Райсуни, Т. Д. аль-Альвані та А. Ельмісірі.
1.3. Секуляризація та постсекуляризм
Підрозділ присвячено переосмисленню класичних теорій секуляризації. На основі праць Х. Казанови, Е. Ґідденса, Д. Ерв'є-Леже та Ґ. Деві розглядаються процеси приватизації та індивідуалізації релігії в умовах пізньої модерності. Висвітлено зміну статусу традиції в посттрадиційному суспільстві, формування нових форм релігійності та феномен «експресивного комуналізму».
1.4. Релігійне навернення
У підрозділі розглянуто феномени навернення (конверсії) та виходу з релігії (деконверсії) у західних суспільствах. Наведено типології конверсії за Л. Рамбо, С. Джілліат-Рей та Д. Тейлором, зокрема категорію «проблемних навернених». Висвітлено стадії процесу навернення та мотиви релігійного переходу за Д. Лофландом і Н. Сконовдом.
1.5. Релігійні аспекти глобалізації
Підрозділ аналізує вплив глобалізації, соціальної мобільності та міграції на зміну релігійного ландшафту Європи. Наведено демографічні прогнози Pew Research Center щодо мусульманського населення до 2050 року. Розглянуто концепції «глобалізованого ісламу» О. Руа, «детериторизації умми» П. Мандевілля та транснаціональну парадигму С. Вертовця.
Висновки (до Розділу 1)
Підбито підсумки теоретичного аналізу. Сформульовано тези про неоднорідність публічної сфери, її насиченість емоціями та релігійними чинниками, значення ісламського принципу аль-шура, а також трансформаційну роль глобалізації та транснаціоналізму у формуванні мережевих спільнот.
2. Іслам у публічній сфері: суспільні практики
Другий розділ присвячено аналізу конкретних соціокультурних та політичних практик ісламу в різних регіонах світу. Розглядаються історичні та сучасні форми публічності в мусульманських країнах, діяльність транснаціональних організацій, стан мусульманських громад у Західній Європі, на Балканах, у Польщі та Україні.
2.1. Розвиток публічної сфери в мусульманських країнах: історія та сучасність
У підрозділі розглянуто генезу публичної сфери в ісламському світі. Аналізується роль суфійських тарікатів та інституту вакфів як домодерних структур публічності. Розглянуто критику класичної теорії модернізації (Д. Ейкельман, Дж. Пікаторі) та концепцію «багатоманітної модерності» Ш. Ейзенштадта. Окреслено зміст поняття «публічний іслам» (А. Сальваторе).
2.2. Транснаціональні мусульманські організації та рухи: теоретичні питання
Підрозділ висвітлює інституційні, практичні, просторові, дискурсивні та подієві рівні дослідження транснаціональних ісламських рухів (за С. Вертовцем). Розглянуто мережеву структуру цих організацій, співвідношення формального та неформального членства, а також їхній вплив на плюралізацію релігійного дискурсу та створення нового соціального капіталу.
2.3. Іслам у публічній сфері в країнах Заходу: порівняльний огляд
Підрозділ аналізує специфіку мусульманської політики в умовах західних демократій. Висвітлено етапи адаптації іммігрантських громад від геттоїзації до включення в публічну сферу. Розглянуто проблеми ісламофобії, дискусії довкола носіння хіджабу, концепцію «гібридизації публічної сфери» А. Сальваторе та критику секулярного й консервативного підходів Т. Асадом.
2.4. Ісламські суспільно-політичні рухи в Західній Європі
У підрозділі проаналізовано діяльність Федерації ісламських організацій Європи (ФІОЄ / Рада європейських мусульман), її інституцій (Європейський інститут наук про людину, Європейська рада фетв і досліджень). Розглянуто ідеї євроісламу Т. Рамадана, досвід створення мусульманських політичних партій у Великій Британії, Нідерландах, Бельгії, Норвегії, Іспанії, Франції, а також специфіку політичного ісламу на Балканах (А. Ізетбегович, А. Яхіч).
2.5. Іслам у публічній сфері в країнах Центральної та Східної Європи: ситуація в Польщі та Україні
Підрозділ здійснює порівняльний аналіз стану мусульманських громад у Польщі та Україні. Розглянуто демографічні показники, етнічний склад, рівень суспільного сприйняття та соціальної дистанції. Висвітлено проблеми репрезентації ісламу в медіа та підручниках Польщі, діяльність Мусульманської ліги та MZR. В українському контексті проаналізовано функціонування ДУМУ, ДУМУ «Умма», ВАГО «Альраїд», ДУМК, проблеми сек'юритизації та правового захисту шукачів притулку.
Висновки (до Розділу 2)
Узагальнено результати дослідження суспільних практик ісламу. Наголошено на важливості подолання ісламофобії, розвитку громадянського діалогу, використання можливостей публічної сфери для успішної інтеграції мусульманських меншин у європейські суспільства.
Перспективи інтеграції ісламської традиції у публічну сферу на Заході
У підсумковому розділі рознаддивлено три можливі сценарії майбутньої взаємодії ісламу та західного суспільства: максимальна адаптація та модернізація традиції; формування автономної контрпублічності; розбудова спільнісного інклюзивного простору комунікації та діалогу, об'єднаного довкола ідеї спільного добра.
Список використаних джерел
Містить вичерпний перелік наукових праць українських та зарубіжних дослідників, нормативно-правових актів, аналітичних звітів та інтернет-джерел українською, англійською, польською та російською мовами, використаних під час написання монографії.
1. Публічна сфера й релігія: теоретичні аспекти дослідження
Розділ присвячено теоретико-методологічним засадам дослідження публічної сфери та релігії. Розглядаються концептуальні моделі публічності, теорії секуляризації та постсекуляризму, поняття «публічної релігії», релігійного навернення та вплив глобалізаційних процесів на трансформацію релігійних ідентичностей у сучасному світі.
1.1. Розвиток концепції публічної сфери
Підрозділ висвітлює генезу поняття публічної сфери від античності до сучасності. Детально проаналізовано комунікативну теорію Юргена Габермаса, його типологію соціальних дій та еволюцію поглядів на буржуазну публічну сферу. Розглянуто трактування публічності як «соціального уявного» у працях Чарльза Тейлора, концепцію «публічної релігії» Хосе Казанови, а також критичний підхід Талала Асада щодо делімітації публічного й приватного державою та емоційного характеру публічного простору.
1.2. Внесок мусульманських мислителів у розвиток соціальної теорії
У підрозділі аналізується спадщина мусульманських вчених щодо впорядкування суспільного життя. Розглянуто погляди аль-Маварді на публічний порядок (хісба) та інститут мухтасіба, соціальну філософію Ібн Хальдуна (концепції «асабійя» та «мадіна»), органіцистську типологію цивілізаційних стадій Шаха Валіуллага Дехлеві, а також сучасні концепції суспільної моралі й комунікації у працях М. аль-Газалі, А. аль-Райсуни, Т. Д. аль-Альвані та А. Ельмісірі.
1.3. Секуляризація та постсекуляризм
Підрозділ присвячено переосмисленню класичних теорій секуляризації. На основі праць Х. Казанови, Е. Ґідденса, Д. Ерв'є-Леже та Ґ. Деві розглядаються процеси приватизації та індивідуалізації релігії в умовах пізньої модерності. Висвітлено зміну статусу традиції в посттрадиційному суспільстві, формування нових форм релігійності та феномен «експресивного комуналізму».
1.4. Релігійне навернення
У підрозділі розглянуто феномени навернення (конверсії) та виходу з релігії (деконверсії) у західних суспільствах. Наведено типології конверсії за Л. Рамбо, С. Джілліат-Рей та Д. Тейлором, зокрема категорію «проблемних навернених». Висвітлено стадії процесу навернення та мотиви релігійного переходу за Д. Лофландом і Н. Сконовдом.
1.5. Релігійні аспекти глобалізації
Підрозділ аналізує вплив глобалізації, соціальної мобільності та міграції на зміну релігійного ландшафту Європи. Наведено демографічні прогнози Pew Research Center щодо мусульманського населення до 2050 року. Розглянуто концепції «глобалізованого ісламу» О. Руа, «детериторизації умми» П. Мандевілля та транснаціональну парадигму С. Вертовця.
Висновки (до Розділу 1)
Підбито підсумки теоретичного аналізу. Сформульовано тези про неоднорідність публічної сфери, її насиченість емоціями та релігійними чинниками, значення ісламського принципу аль-шура, а також трансформаційну роль глобалізації та транснаціоналізму у формуванні мережевих спільнот.
2. Іслам у публічній сфері: суспільні практики
Другий розділ присвячено аналізу конкретних соціокультурних та політичних практик ісламу в різних регіонах світу. Розглядаються історичні та сучасні форми публічності в мусульманських країнах, діяльність транснаціональних організацій, стан мусульманських громад у Західній Європі, на Балканах, у Польщі та Україні.
2.1. Розвиток публічної сфери в мусульманських країнах: історія та сучасність
У підрозділі розглянуто генезу публичної сфери в ісламському світі. Аналізується роль суфійських тарікатів та інституту вакфів як домодерних структур публічності. Розглянуто критику класичної теорії модернізації (Д. Ейкельман, Дж. Пікаторі) та концепцію «багатоманітної модерності» Ш. Ейзенштадта. Окреслено зміст поняття «публічний іслам» (А. Сальваторе).
2.2. Транснаціональні мусульманські організації та рухи: теоретичні питання
Підрозділ висвітлює інституційні, практичні, просторові, дискурсивні та подієві рівні дослідження транснаціональних ісламських рухів (за С. Вертовцем). Розглянуто мережеву структуру цих організацій, співвідношення формального та неформального членства, а також їхній вплив на плюралізацію релігійного дискурсу та створення нового соціального капіталу.
2.3. Іслам у публічній сфері в країнах Заходу: порівняльний огляд
Підрозділ аналізує специфіку мусульманської політики в умовах західних демократій. Висвітлено етапи адаптації іммігрантських громад від геттоїзації до включення в публічну сферу. Розглянуто проблеми ісламофобії, дискусії довкола носіння хіджабу, концепцію «гібридизації публічної сфери» А. Сальваторе та критику секулярного й консервативного підходів Т. Асадом.
2.4. Ісламські суспільно-політичні рухи в Західній Європі
У підрозділі проаналізовано діяльність Федерації ісламських організацій Європи (ФІОЄ / Рада європейських мусульман), її інституцій (Європейський інститут наук про людину, Європейська рада фетв і досліджень). Розглянуто ідеї євроісламу Т. Рамадана, досвід створення мусульманських політичних партій у Великій Британії, Нідерландах, Бельгії, Норвегії, Іспанії, Франції, а також специфіку політичного ісламу на Балканах (А. Ізетбегович, А. Яхіч).
2.5. Іслам у публічній сфері в країнах Центральної та Східної Європи: ситуація в Польщі та Україні
Підрозділ здійснює порівняльний аналіз стану мусульманських громад у Польщі та Україні. Розглянуто демографічні показники, етнічний склад, рівень суспільного сприйняття та соціальної дистанції. Висвітлено проблеми репрезентації ісламу в медіа та підручниках Польщі, діяльність Мусульманської ліги та MZR. В українському контексті проаналізовано функціонування ДУМУ, ДУМУ «Умма», ВАГО «Альраїд», ДУМК, проблеми сек'юритизації та правового захисту шукачів притулку.
Висновки (до Розділу 2)
Узагальнено результати дослідження суспільних практик ісламу. Наголошено на важливості подолання ісламофобії, розвитку громадянського діалогу, використання можливостей публічної сфери для успішної інтеграції мусульманських меншин у європейські суспільства.
Перспективи інтеграції ісламської традиції у публічну сферу на Заході
У підсумковому розділі рознаддивлено три можливі сценарії майбутньої взаємодії ісламу та західного суспільства: максимальна адаптація та модернізація традиції; формування автономної контрпублічності; розбудова спільнісного інклюзивного простору комунікації та діалогу, об'єднаного довкола ідеї спільного добра.
Список використаних джерел
Містить вичерпний перелік наукових праць українських та зарубіжних дослідників, нормативно-правових актів, аналітичних звітів та інтернет-джерел українською, англійською, польською та російською мовами, використаних під час написання монографії.
Монографія Олега Яроша «Іслам у публічній сфері: теорії та суспільні практики» являє собою фундаментальне дослідження соціокультурних та суспільно-політичних трансформацій, пов'язаних із функціонуванням ісламу в сучасному світі. Автор вибудовує цілісну дослідницьку концепцію, яка поєднує глибокий теоретико-методологічний аналіз західних і східних концепцій публічності з детальним емпіричним оглядом ісламських практик у різних регіональних контекстах.
Структурно книга складається з двох основних розділів, висновків до них, підсумкового розділу проспектичного характеру та списку джерел. Перший розділ зосереджений на теоретичних аспектах дослідження публічної сфери та релігії. Автор детально розбирає генезу поняття «публічна сфера», виходячи з класичних праць Юргена Габермаса про комунікативну дію та деліберативну демократію. Зіставляючи габермасівську модель із концепціями Чарльза Тейлора («соціальне уявне»), Хосе Казанови («публічні релігії») та Талала Асада (критика секуляризму, поняття емоційної мережі та ролі держави в делімітації публічного й приватного), О. Ярош демонструє, що сучасна публічна сфера є неоднорідним, плюралістичним утворенням, де релігія відіграє вагому дискурсивну та мобілізаційну роль.
Важливим здобутком праці є демонстрація того, що ідея публічності та спільного добра не є виключно західним винаходом. Автор залучає багату спадщину мусульманських мислителів від середньовіччя до сучасності. Досліджуються праці аль-Маварді про публічний порядок (хісба) та міські простори, соціально-філософська концепція Ібн Хальдуна про людську кооперацію та цивілізацію (мадіна), органіцистська модель Шаха Валіуллага Дехлеві. У сучасному контексті аналізуються погляди М. аль-Газалі на суспільну мораль і довіру (амана), А. аль-Райсуни на коранічний принцип наради (аль-шура), Т. Д. аль-Альвани на єдність умми та А. Ельмісірі на кризу деперсоналізації в західних суспільствах.
У теоретичному блоці також переосмислюються класичні теорії секуляризації. На основі праць Д. Ерв'є-Леже, Е. Ґідденса та Ґ. Деві показано, що в умовах пізньої модерності відбувається не зникнення релігії, а її трансформація — приватизація, індивідуалізація, детрадиціонізація та виникнення «експресивного комуналізму». Окрему увагу приділено соціологічним моделям релігійного навернення (Л. Рамбо, С. Джілліат-Рей, Д. Тейлор, Д. Лофланд) та релігійним аспектам глобалізації (О. Руа, П. Мандевілль, С. Вертовець).
Другий розділ монографії присвячено практичному виміру — аналізу функціонування «публічного ісламу» в суспільно-політичних реаліях. Автор відкидає вузький підхід теорії модернізації та спирається на концепцію «багатоманітної модерності» Шмуеля Ейзенштадта. Досліджуються домодерні інститути публічності в ісламському світі — суфійські тарікати та вакфи. Далі розглядаються транснаціональні мусульманські організації як мережеві структури, які поєднують фізичну відсутність із соціально-економічною присутністю.
Особливий акцент зроблено на становищі мусульманських громад у Західній Європі, країнах Балканського півострова та Центрально-Східної Європи. Висвітлюється діяльність таких парасолькових структур, як Федерація ісламських організацій Європи (ФІОЄ), розглядаються ідеї євроісламу Таріка Рамадана, а також спроби створення мусульманських політичних партій. На Балканах аналізується спадщина Алії Ізетбеговича та діяльність «Партії демократичної дії», а також поширення салафітських мереж. Порівняльний аналіз ситуації в Польщі та Україні виявляє ключові відмінності: якщо в Польщі домінує моноконфесійне римо-католицьке середовище із високим рівнем соціальної дистанції та ісламофобії, то в Україні сформувалася унікальна модель релігійного плюралізму («деномінаціоналізм» за Х. Казановою), де мусульманські організації (ДУМУ, ДУМУ «Умма», ВАГО «Альраїд») активно залучені до громадянського суспільства та міжрелігійного діалогу.
У заключній частині автор підсумовує перспективи інтеграції ісламської традиції у публічну сферу Заходу, пропонуючи трьохсценарну модель. Монографія є цілісним, виваженим науковим дослідженням, яке суттєво збагачує українське релігієзнавство та соціологію релігії.
Структурно книга складається з двох основних розділів, висновків до них, підсумкового розділу проспектичного характеру та списку джерел. Перший розділ зосереджений на теоретичних аспектах дослідження публічної сфери та релігії. Автор детально розбирає генезу поняття «публічна сфера», виходячи з класичних праць Юргена Габермаса про комунікативну дію та деліберативну демократію. Зіставляючи габермасівську модель із концепціями Чарльза Тейлора («соціальне уявне»), Хосе Казанови («публічні релігії») та Талала Асада (критика секуляризму, поняття емоційної мережі та ролі держави в делімітації публічного й приватного), О. Ярош демонструє, що сучасна публічна сфера є неоднорідним, плюралістичним утворенням, де релігія відіграє вагому дискурсивну та мобілізаційну роль.
Важливим здобутком праці є демонстрація того, що ідея публічності та спільного добра не є виключно західним винаходом. Автор залучає багату спадщину мусульманських мислителів від середньовіччя до сучасності. Досліджуються праці аль-Маварді про публічний порядок (хісба) та міські простори, соціально-філософська концепція Ібн Хальдуна про людську кооперацію та цивілізацію (мадіна), органіцистська модель Шаха Валіуллага Дехлеві. У сучасному контексті аналізуються погляди М. аль-Газалі на суспільну мораль і довіру (амана), А. аль-Райсуни на коранічний принцип наради (аль-шура), Т. Д. аль-Альвани на єдність умми та А. Ельмісірі на кризу деперсоналізації в західних суспільствах.
У теоретичному блоці також переосмислюються класичні теорії секуляризації. На основі праць Д. Ерв'є-Леже, Е. Ґідденса та Ґ. Деві показано, що в умовах пізньої модерності відбувається не зникнення релігії, а її трансформація — приватизація, індивідуалізація, детрадиціонізація та виникнення «експресивного комуналізму». Окрему увагу приділено соціологічним моделям релігійного навернення (Л. Рамбо, С. Джілліат-Рей, Д. Тейлор, Д. Лофланд) та релігійним аспектам глобалізації (О. Руа, П. Мандевілль, С. Вертовець).
Другий розділ монографії присвячено практичному виміру — аналізу функціонування «публічного ісламу» в суспільно-політичних реаліях. Автор відкидає вузький підхід теорії модернізації та спирається на концепцію «багатоманітної модерності» Шмуеля Ейзенштадта. Досліджуються домодерні інститути публічності в ісламському світі — суфійські тарікати та вакфи. Далі розглядаються транснаціональні мусульманські організації як мережеві структури, які поєднують фізичну відсутність із соціально-економічною присутністю.
Особливий акцент зроблено на становищі мусульманських громад у Західній Європі, країнах Балканського півострова та Центрально-Східної Європи. Висвітлюється діяльність таких парасолькових структур, як Федерація ісламських організацій Європи (ФІОЄ), розглядаються ідеї євроісламу Таріка Рамадана, а також спроби створення мусульманських політичних партій. На Балканах аналізується спадщина Алії Ізетбеговича та діяльність «Партії демократичної дії», а також поширення салафітських мереж. Порівняльний аналіз ситуації в Польщі та Україні виявляє ключові відмінності: якщо в Польщі домінує моноконфесійне римо-католицьке середовище із високим рівнем соціальної дистанції та ісламофобії, то в Україні сформувалася унікальна модель релігійного плюралізму («деномінаціоналізм» за Х. Казановою), де мусульманські організації (ДУМУ, ДУМУ «Умма», ВАГО «Альраїд») активно залучені до громадянського суспільства та міжрелігійного діалогу.
У заключній частині автор підсумовує перспективи інтеграції ісламської традиції у публічну сферу Заходу, пропонуючи трьохсценарну модель. Монографія є цілісним, виваженим науковим дослідженням, яке суттєво збагачує українське релігієзнавство та соціологію релігії.
Вступ
У вступному розділі автор окреслює фундаментальні проблеми функціонування публічної сфери в сучасному світі. Публічна сфера традиційно розглядається як продукт модернізації, урбанізації, раціоналізації та секуляризації суспільного життя, виступаючи базисом деліберативної демократії. Вона забезпечує простір для суспільних дискусій, ухвалення політичних рішень на основі широкого обговорення та залучення громадянського суспільства. Проте реальний стан публічної сфери є значно складнішим: вона являє собою конгломерат панівних та контрпублічностей, де комунікативна дія часто підміняється маніпуляціями ЗМІ, функціонуванням ботоферм і поширенням фейків.
Автор ставить ключове наукове запитання: як публічна сфера може співіснувати з релігійними традиціями, зокрема з ісламом? Новітні дослідження доводять, що ідея спільного добра та суспільні інститути, аналогічні публічній сфері, існували і в домодерних мусульманських суспільствах. У вступі анонсується мета роботи — проаналізувати теоретичні підходи до розуміння публічності та релігії, дослідити внесок мусульманських мислителів, вивчити процеси секуляризації, глобалізації, а також практичні вияви ісламу в мусульманських країнах, Західній та Центрально-Східній Європі (зокрема в Польщі та Україні).
1. Публічна сфера й релігія: теоретичні аспекти дослідження
Цей розділ формує теоретико-методологічний каркас усієї монографії. У ньому поєднано західну соціологічну та філософську думку з ісламською інтелектуальною традицією, проаналізовано динаміку релігійності в постсекулярному та глобалізованому світі.
1.1. Розвиток концепції публічної сфери
Підрозділ детально розбирає еволюцію поняття публічної сфери. Витоки публічності сягають латинських понять publicus та res publica. У центрі дослідження — комунікативна теорія Юргена Габермаса. Габермас переосмислює веберівську концепцію соціальної дії та виділяє чотири типи дії: драматургічну, нормативну, телеологічну та комунікативну. Саме комунікативна діяльність породжує особливий тип раціональності, що базується на силі аргументованої мови та досягненні згоди.
Габермас описує генезу «буржуазної публічної сфери» як простору між державою і суспільством, що сформувався завдяки розвитку міст та преси. У пізніх працях Габермас визнає подвійний характер сучасної публічної сфери, де домінують маніпулятивні ЗМІ, але водночас зберігається потенціал для деліберативної спіралі. Він також підкреслює існування множинних субсфер та контрпублічностей.
Далі розглядаються альтернативні візії публічності: Чарльз Тейлор визначає публічну сферу не як соціальну структуру, а як складову «соціальних уявностей» (social imaginaries) та розрізняє «безпосередній» і «метафоричний» спільний простір. Хосе Казанова обґрунтовує концепцію «публічної релігії», стверджуючи, що релігійні традиції створюють мовні та етичні умови для раціональних дебат. Натомість Талал Асад піддає критиці габермасівську та казановську моделі, наголошуючи, що саме держава визначає межі публічного й приватного (на прикладі заборони хіджабу у Франції). Асад доводить, що публічна сфера не є суто раціональною, а являє собою мережу емоційних зв'язків, засновану на владних відносинах.
1.2. Внесок мусульманських мислителів у розвиток соціальної теорії
У підрозділі показано, що мусульманська думка виробила власні оригінальні концепції публічності. Абу Хасан аль-Маварді (974–1058) у праці «Правила правління» досліджує правові та практичні аспекти використання публічних просторів (пусток, прибудинкових територій, вулиць) та розглядає інститут хісби (контролю за публічним порядком) і функції мухтасіба. Нанаявність юридичних розбіжностей (іджтихаду) створювала простір для автономії суспільного життя.
Абдуррахман ібн Хальдун (1332–1406) у «Мукаддімі» викладає теорію суспільного розвитку. Людина як полісна істота («мадіна») потребує кооперації, що спирається на здатності до негоціацій (муфавада) та асоціацій (мушарака). Ібн Хальдун протиставляє кланову солідарність номадів (асабійя) міському середовищу, яке є вершиною цивілізації.
Шах Валіуллаг Дехлеві (1703–1762) розробляє органіцистську концепцію суспільства та виділяє чотири стадії розвитку людської цивілізації (іртіфакат). Він наголошує на принципі балансу (тавазун), розвитку іджтихаду та подає типологію форм халіфату (хілафа хасса, хілафа амма, хілафа джабіра).
Серед сучасних богословів Мухаммад аль-Газалі розглядає суспільні чесноти, концепцію довіри (амана) та етику комунікації, виступаючи проти суперечок заради перемоги. Ахмад аль-Райсуни досліджує коранічний принцип наради (аль-шура) як засіб суспільних реформ. Таха Джабір аль-Альвані протиставляє західний секуляризм ідеї єдності наднаціональної умми. Абдельвахаб Ельмісірі критикує деперсоналізацію відносин та бюрократизацію в сучасних західних суспільствах.
1.3. Секуляризація та постсекуляризм
Підрозділ присвячено переосмисленню класичного тезису про занепад релігії під час модернізації. Хосе Казанова вводить концепцію «публічної релігії» та виділяє три рівні її реалізації: державний, політичний та рівень громадянського суспільства. Аналізуються поняття «пізньої модерності», транснаціоналізму та соціальної мобільності.
Ентоні Ґідденс обґрунтовує концепцію «посттрадиційного суспільного порядку», де традиція не зникає, а змінює статус, стаючи предметом дискурсу та рефлексивного проекту самоідентифікації. Томас Лукман та Даніель Ерв'є-Леже аналізують процеси приватизації та індивідуалізації релігії, послаблення інституціоналізованих систем вірувань та зростання значення харизматичного авторитету. Ґрейс Деві вказує на виникнення «релігії нового стилю», а Р. Флорі та Д. Міллер формулюють поняття «експресивного комуналізму», де індивідуальний пошук поєднується з потребою належності до спільноти.
1.4. Релігійне навернення
Підрозділ висвітлює соціологічні підходи до вивчення конверсії (навернення) та деконверсії. Льюїс Рамбо визначає п'ять типів конверсії: апостазія, посилення прихильності, афіліація, внутрішньорелігійний перехід та міжрелігійний перехід. Софі Джілліат-Рей спрощує цю типологію до внутрішньо- та міжрелігійного навернення. Дональд Тейлор додає важливу категорію «проблемних навернених» (awkward converts), які беруть участь у обрядах різних традицій без формальних ритуалів, що формує «мультирелігійних» індивідів.
Л. Рамбо та Ч. Фархадіан описують навернення як стадіальний процес (криза, пошук, контакт, взаємодія, зобов'язання, результат) із можливим «спіральним ефектом». Д. Лофланд та Н. Сконовд виділяють шість мотивів навернення: інтелектуальний, містичний, емпіричний, афективний, ренесансний та примусовий. Зазначено, що в Європі кількість навернених в іслам становить близько 300 тисяч осіб (1,1% мусульман), але вони відіграють надзвичайно активну роль у публічній сфері.
1.5. Релігійні аспекти глобалізації
Підрозділ аналізує глобалізаційні чинники: мобільність, міграційні процеси, натуралізацію діаспор та проблему біженців. Наведено дані Pew Research Center: у 2016 р. в Європі мешкало 25,7 млн мусульман (4,9%). До 2050 р. залежно від сценарію (нульова, помірна, висока міграція) частка мусульман може скласти від 7,4% до 14%.
Розглянуто дискусії довкола носіння хіджабу як символу ідентичності та боротьби за права. Наведено позицію Т. Асада щодо здатності європейських інститутів адаптуватися до культурного різноманіття. Олів'є Руа у праці «Глобалізований іслам» визначає тенденції індивідуалізації, детериторизації умми та розмежування релігії й культури. Пітер Мандевілль показує роль інтернет-технологій у конструюванні «глобальної умми». Стівен Вертовец описує відокремлення «чистої релігії» від етнокультурних нашарувань та виділяє 7 тенденцій у діаспорних громадах (від секуляризації до етнорелігійності та неофундаменталізму).
Висновки (до Розділу 1)
У висновках узагальнено теоретичний аналіз. Сформульовано висновок про те, що публічна сфера є багатоманітною, неоднорідною і заснованою не лише на раціональному дискурсі, а й на емоціях та релігійних чинниках. Ісламська традиція має власний багатий досвід розуміння публічності та спільного блага (аль-шура). Секуляризація та індивідуалізація трансформують релігійність, а глобалізація створює мережеві транснаціональні спільноти, де переосмислюються ісламські практики.
2. Іслам у публічній сфері: суспільні практики
Другий розділ монографії присвячено аналізу емпіричних виявів функціонування ісламу в різних соціокультурних середовищах.
2.1. Розвиток публічної сфери в мусульманських країнах: історія та сучасність
Армандо Сальваторе доводить, що поняття публічної сфери є ширшим за ліберальну модель і корениться у спільному прагненні до колективного інтересу. Райнгард Шульце пропонує концепт «ісламської публічної сфери» кінця ХІХ–ХХ ст. Домодерними інститутами публічності виступали суфійські тарікати (братства) завдяки своїй мобільності та мережевому характеру, створюючи «анклавну публічність» (Е. Ікегамі).
Другим важливим інститутом був вакф (невідчужуване майно) в Османській імперії, який виступав приватним актом на користь спільноти і створював простір для громадянської активності (М. Гекстер, Г. Ґербер).
Аналізуючи сучасність, Д. Ейкельман та Дж. Пікаторі критикують спрощену теорію модернізації. Натомість соціолог Шмуель Ейзенштадт висуває концепцію «багатоманітної модерності» (multiple modernities). Д. Ейкельман та А. Сальваторе формулюють поняття «публічний іслам», що охоплює різноманітні ідеї та практики, які привносяться в суспільне життя вченими, інтелігенцією, суфіями, молоддю. Ці практики ґрунтуються на ідеї спільного добра (аль-маслаха аль-амма).
2.2. Транснаціональні мусульманські організації та рухи: теоретичні питання
У підрозділі аналізується методологія дослідження транснаціональних ісламських рухів. Стівен Вертовец пропонує 5 рівнів їх аналізу: інституційний, практичний, просторовий, дискурсивний та подієвий. Йорґен Нільсен показує, як ці рухи формують нову «соціальність» за допомогою мечетей та культурних центрів.
За П. Мандевіллем, рухи поділяються на ті, що включають питання ісламської держави (дін ва давла) до порядку денного, і ті, що його ігнорують. Іра Лапідус підкреслює, що в основі мусульманської цивілізації історично лежить концепт «мережі». Мережеві організації бувають формальними (із центральним авторитетом, присягою та зобов'язаннями) та неформальними (симпатики, мобілізаційний резерв). Важливим чинником їх розвитку є швидкий обмін інформацією.
2.3. Іслам у публічній сфері в країнах Заходу: порівняльний огляд
Підрозділ присвячено аналізу мусульманської політики в Європі. На відміну від мусульманських країн, де метою є завоювання влади, у країнах меншини політика спрямована на захист прав, протидію ісламофобії, вирішення питань хіджабу, халяльного харчування та антивоєнні кампанії. Простежено еволюцію мусульманських спільнот від першопочаткової ізоляції (геттоїзації) до інтеграції через освіту та активної участі в публічному житті.
А. Сальваторе вказує на формування «множинних ідентичностей» та пропонує концепцію «гібридизації публічної сфери». Наведено дані Pew Research Center про зростання антиісламських настроїв у 32 країнах Європи (включаючи насильство, напади на жінок у хіджабах, заборону діяльності громад, вбивство пакистанця в Афінах членами «Золотого Світанку»). Подано дані соціології про рівень прийняття мусульман: високий у Британії (78%), Нідерландах (70%), Франції (72%) і вкрай низький у Новій Європі (Литва 26%, Чехія 23%, Угорщина 11%). Висвітлено діяльність антиісламського руху PEGIDA. Т. Асад аналізує витоки неприйняття ісламу крізь призму правого консерватизму та ліберального секуляризму.
2.4. Ісламські суспільно-політичні рухи в Західній Європі
Підрозділ розглядає інституційне оформлення ісламського активізму. Рашід Ганнуші обґрунтовує можливість участі мусульман у немусульманських урядах заради громадянських прав і плюралізму. Висвітлено діяльність вихідців із «Братів мусульман» (С. Рамадан, І. аль-Аттар). У 1989 р. створено Федерацію ісламських організацій Європи (ФІОЄ / Рада європейських мусульман), що об'єднує понад 500 організацій у 28 країнах.
ФІОЄ заснувала Європейський інститут наук про людину (Париж), Європейську раду фетв і досліджень (Дублін, очолювана Ю. Кардаві) та фінансовий «Європейський траст» (вакф). Подано структуру ФІОЄ та описано її щорічні асамблеї у Ле Бурже. Проаналізовано ідеї євроісламу Таріка Рамадана. Також розглянуто досвід мусульманських політичних партій: Ісламська партія Британії (1989–2006), Голландська мусульманська партія, «Ісламські демократи», партія «Денк» у Нідерландах; «Партія ісламу» в Бельгії; «Сучасна партія» в Норвегії; PRUNE в Іспанії; UDMF у Франції. Окремо відзначено успіхи мусульман у складі мейнстрімних партій (мери Лондона та Роттердама, міністри, депутати).
На Балканах аналізується постать Алії Ізетбеговича (1925–2003) та його «Ісламська декларація» (1970). Ізетбегович проголошує панісламізм, моральне відродження та піддає критиці націоналізм. Висвітлено діяльність «Партії демократичної дії», події громадянської війни у Боснії (1992–1995), роль іноземних муджахедів, батальйону «аль-Муджахід», позиції Аднана Яхіча. Також проаналізовано салафітські мережі в Боснії (Горнія Маоча) та Македонії, діяльність саудівських, іранських та гюленівських організацій в Албанії та Косово, а також позиції партії «Рух за права і свободи» в Болгарії.
2.5. Іслам у публічній сфері в країнах Центральної та Східної Європи: ситуація в Польщі та Україні
У підрозділі здійснено порівняльний аналіз Польщі та України. В обох країнах іслам є історичною релігією (липка-татари, кримські татари), проте релігійні контексти відрізняються. У Польщі домінує Римо-католицька церква, тоді як в Україні Х. Казанова констатує модель «деномінаціоналізму» та рівноправної конкуренції.
У Польщі мешкає близько 35 тис. мусульман (включаючи 5 тис. татар та 21 тис. новоприбулих мігрантів). Наведено дані опитувань: поляки переоцінюють кількість мусульман (вважають, що їх 7%), демонструють високу соціальну дистанцію (73,6% негативно ставляться до мусульман, 55% проти шлюбу). Висвітлено негативну репрезентацію ісламу у медіа та підручниках (К. Ґурак-Сосновська, В. Ґадовський), зростання злочинів на ґрунті ненависті. Розглянуто міжорганізаційний конфлікт між «Мусульманським релігійним союзом» (MZR) та Мусульманською лігою. Описано ініціативи щодо подолання стереотипів: «День ісламу в католицькій церкві» та діяльність Спільної ради католиків і мусульман.
В Україні мешкає від 1 до 2 млн мусульман (включно з окупованими територіями). Подано етнічний склад за переписом 2001 р. (кримські татари — 300 тис., волзькі татари — 73,3 тис., азербайджанці — 45,2 тис. тощо) та дані ДМСУ за 2019 р. щодо мігрантів і студентів. Проаналізовано ключові організації: ДУМУ (орієнтована на хабашизм), ДУМУ «Умма» (гражданський іслам), ДУМК, ДУМ АРК, ДЦМУ та ВАГО «Альраїд». Зазначено, що 62% українців позитивно ставляться до мусульман. Висвітлено проблеми сек'юритизації мусульман у ЗМІ (міфи про «табори екстремістів» у Криму), проблему депортації та правового захисту шукачів притулку з РФ та Центральної Азії. Відзначено позитивні зрушення: створення Всеукраїнської ради релігійних об'єднань, ухвалення «Хартії мусульман України» (2016) та дозволу на фото у хіджабі на документи (2019).
Висновки (до Розділу 2)
Підсумовано аналіз практичного виміру. Витоки публічності мусульман сягають ідеї умми та спільного блага. Глобалізація створює феномен «глобальної умми». Транснаціональні рухи розбудовують нову ісламську публічну сферу на Заході. Наголошено, що для подолання ісламофобії мусульманські громади мають активно використовувати інструменти публічної сфери, вступати в суспільний діалог та сприяти інтеграції.
Перспективи інтеграції ісламської традиції у публічну сферу на Заході
У підсумковому розділі автор формулює три сценарії майбутньої взаємодії ісламу та західного суспільства:
1. Сценарій максимальної адаптації та модернізації ісламської традиції відповідно до ліберальних соціокультурних норм Заходу. Позитивом є швидка інтеграція, але існує ризик розмивання релігійної ідентичності.
2. Сценарій створення автономної мусульманської контрпублічності. Це призведе до поглиблення «діаспоризації», зростання соціальної дистанції та внутрішніх конфліктів усередині громади.
3. Сценарій розбудови загального інклюзивного простору комунікації та діалогу навколо ідеї спільного добра, де мусульмани визнаються повноправними суб'єктами зі збереженням власної ідентичності. На думку автора, цей третій підхід є найбільш продуктивним.
Список використаних джерел
Розділ містить повний бібліографічний опис 112 джерел українською, англійською, польською та російською мовами. До списку входять класичні праці соціологів та філософів (Ю. Габермас, Ч. Тейлор, Х. Казанова, Е. Ґідденс, Т. Асад, Ш. Ейзенштадт, О. Руа, С. Вертовец), праці мусульманських мислителів (аль-Маварді, Ібн Хальдун, Шах Валіуллаг, М. аль-Газалі, А. Ізетбегович, Т. Рамадан), аналітичні звіти Pew Research Center, IPSOS, офіційні дані Державної міграційної служби України, Головного статистичного управління Польщі (GUS), матеріали Прокуратури Польщі та наукові публікації сучасних дослідників.
Автор ставить ключове наукове запитання: як публічна сфера може співіснувати з релігійними традиціями, зокрема з ісламом? Новітні дослідження доводять, що ідея спільного добра та суспільні інститути, аналогічні публічній сфері, існували і в домодерних мусульманських суспільствах. У вступі анонсується мета роботи — проаналізувати теоретичні підходи до розуміння публічності та релігії, дослідити внесок мусульманських мислителів, вивчити процеси секуляризації, глобалізації, а також практичні вияви ісламу в мусульманських країнах, Західній та Центрально-Східній Європі (зокрема в Польщі та Україні).
1. Публічна сфера й релігія: теоретичні аспекти дослідження
Цей розділ формує теоретико-методологічний каркас усієї монографії. У ньому поєднано західну соціологічну та філософську думку з ісламською інтелектуальною традицією, проаналізовано динаміку релігійності в постсекулярному та глобалізованому світі.
1.1. Розвиток концепції публічної сфери
Підрозділ детально розбирає еволюцію поняття публічної сфери. Витоки публічності сягають латинських понять publicus та res publica. У центрі дослідження — комунікативна теорія Юргена Габермаса. Габермас переосмислює веберівську концепцію соціальної дії та виділяє чотири типи дії: драматургічну, нормативну, телеологічну та комунікативну. Саме комунікативна діяльність породжує особливий тип раціональності, що базується на силі аргументованої мови та досягненні згоди.
Габермас описує генезу «буржуазної публічної сфери» як простору між державою і суспільством, що сформувався завдяки розвитку міст та преси. У пізніх працях Габермас визнає подвійний характер сучасної публічної сфери, де домінують маніпулятивні ЗМІ, але водночас зберігається потенціал для деліберативної спіралі. Він також підкреслює існування множинних субсфер та контрпублічностей.
Далі розглядаються альтернативні візії публічності: Чарльз Тейлор визначає публічну сферу не як соціальну структуру, а як складову «соціальних уявностей» (social imaginaries) та розрізняє «безпосередній» і «метафоричний» спільний простір. Хосе Казанова обґрунтовує концепцію «публічної релігії», стверджуючи, що релігійні традиції створюють мовні та етичні умови для раціональних дебат. Натомість Талал Асад піддає критиці габермасівську та казановську моделі, наголошуючи, що саме держава визначає межі публічного й приватного (на прикладі заборони хіджабу у Франції). Асад доводить, що публічна сфера не є суто раціональною, а являє собою мережу емоційних зв'язків, засновану на владних відносинах.
1.2. Внесок мусульманських мислителів у розвиток соціальної теорії
У підрозділі показано, що мусульманська думка виробила власні оригінальні концепції публічності. Абу Хасан аль-Маварді (974–1058) у праці «Правила правління» досліджує правові та практичні аспекти використання публічних просторів (пусток, прибудинкових територій, вулиць) та розглядає інститут хісби (контролю за публічним порядком) і функції мухтасіба. Нанаявність юридичних розбіжностей (іджтихаду) створювала простір для автономії суспільного життя.
Абдуррахман ібн Хальдун (1332–1406) у «Мукаддімі» викладає теорію суспільного розвитку. Людина як полісна істота («мадіна») потребує кооперації, що спирається на здатності до негоціацій (муфавада) та асоціацій (мушарака). Ібн Хальдун протиставляє кланову солідарність номадів (асабійя) міському середовищу, яке є вершиною цивілізації.
Шах Валіуллаг Дехлеві (1703–1762) розробляє органіцистську концепцію суспільства та виділяє чотири стадії розвитку людської цивілізації (іртіфакат). Він наголошує на принципі балансу (тавазун), розвитку іджтихаду та подає типологію форм халіфату (хілафа хасса, хілафа амма, хілафа джабіра).
Серед сучасних богословів Мухаммад аль-Газалі розглядає суспільні чесноти, концепцію довіри (амана) та етику комунікації, виступаючи проти суперечок заради перемоги. Ахмад аль-Райсуни досліджує коранічний принцип наради (аль-шура) як засіб суспільних реформ. Таха Джабір аль-Альвані протиставляє західний секуляризм ідеї єдності наднаціональної умми. Абдельвахаб Ельмісірі критикує деперсоналізацію відносин та бюрократизацію в сучасних західних суспільствах.
1.3. Секуляризація та постсекуляризм
Підрозділ присвячено переосмисленню класичного тезису про занепад релігії під час модернізації. Хосе Казанова вводить концепцію «публічної релігії» та виділяє три рівні її реалізації: державний, політичний та рівень громадянського суспільства. Аналізуються поняття «пізньої модерності», транснаціоналізму та соціальної мобільності.
Ентоні Ґідденс обґрунтовує концепцію «посттрадиційного суспільного порядку», де традиція не зникає, а змінює статус, стаючи предметом дискурсу та рефлексивного проекту самоідентифікації. Томас Лукман та Даніель Ерв'є-Леже аналізують процеси приватизації та індивідуалізації релігії, послаблення інституціоналізованих систем вірувань та зростання значення харизматичного авторитету. Ґрейс Деві вказує на виникнення «релігії нового стилю», а Р. Флорі та Д. Міллер формулюють поняття «експресивного комуналізму», де індивідуальний пошук поєднується з потребою належності до спільноти.
1.4. Релігійне навернення
Підрозділ висвітлює соціологічні підходи до вивчення конверсії (навернення) та деконверсії. Льюїс Рамбо визначає п'ять типів конверсії: апостазія, посилення прихильності, афіліація, внутрішньорелігійний перехід та міжрелігійний перехід. Софі Джілліат-Рей спрощує цю типологію до внутрішньо- та міжрелігійного навернення. Дональд Тейлор додає важливу категорію «проблемних навернених» (awkward converts), які беруть участь у обрядах різних традицій без формальних ритуалів, що формує «мультирелігійних» індивідів.
Л. Рамбо та Ч. Фархадіан описують навернення як стадіальний процес (криза, пошук, контакт, взаємодія, зобов'язання, результат) із можливим «спіральним ефектом». Д. Лофланд та Н. Сконовд виділяють шість мотивів навернення: інтелектуальний, містичний, емпіричний, афективний, ренесансний та примусовий. Зазначено, що в Європі кількість навернених в іслам становить близько 300 тисяч осіб (1,1% мусульман), але вони відіграють надзвичайно активну роль у публічній сфері.
1.5. Релігійні аспекти глобалізації
Підрозділ аналізує глобалізаційні чинники: мобільність, міграційні процеси, натуралізацію діаспор та проблему біженців. Наведено дані Pew Research Center: у 2016 р. в Європі мешкало 25,7 млн мусульман (4,9%). До 2050 р. залежно від сценарію (нульова, помірна, висока міграція) частка мусульман може скласти від 7,4% до 14%.
Розглянуто дискусії довкола носіння хіджабу як символу ідентичності та боротьби за права. Наведено позицію Т. Асада щодо здатності європейських інститутів адаптуватися до культурного різноманіття. Олів'є Руа у праці «Глобалізований іслам» визначає тенденції індивідуалізації, детериторизації умми та розмежування релігії й культури. Пітер Мандевілль показує роль інтернет-технологій у конструюванні «глобальної умми». Стівен Вертовец описує відокремлення «чистої релігії» від етнокультурних нашарувань та виділяє 7 тенденцій у діаспорних громадах (від секуляризації до етнорелігійності та неофундаменталізму).
Висновки (до Розділу 1)
У висновках узагальнено теоретичний аналіз. Сформульовано висновок про те, що публічна сфера є багатоманітною, неоднорідною і заснованою не лише на раціональному дискурсі, а й на емоціях та релігійних чинниках. Ісламська традиція має власний багатий досвід розуміння публічності та спільного блага (аль-шура). Секуляризація та індивідуалізація трансформують релігійність, а глобалізація створює мережеві транснаціональні спільноти, де переосмислюються ісламські практики.
2. Іслам у публічній сфері: суспільні практики
Другий розділ монографії присвячено аналізу емпіричних виявів функціонування ісламу в різних соціокультурних середовищах.
2.1. Розвиток публічної сфери в мусульманських країнах: історія та сучасність
Армандо Сальваторе доводить, що поняття публічної сфери є ширшим за ліберальну модель і корениться у спільному прагненні до колективного інтересу. Райнгард Шульце пропонує концепт «ісламської публічної сфери» кінця ХІХ–ХХ ст. Домодерними інститутами публічності виступали суфійські тарікати (братства) завдяки своїй мобільності та мережевому характеру, створюючи «анклавну публічність» (Е. Ікегамі).
Другим важливим інститутом був вакф (невідчужуване майно) в Османській імперії, який виступав приватним актом на користь спільноти і створював простір для громадянської активності (М. Гекстер, Г. Ґербер).
Аналізуючи сучасність, Д. Ейкельман та Дж. Пікаторі критикують спрощену теорію модернізації. Натомість соціолог Шмуель Ейзенштадт висуває концепцію «багатоманітної модерності» (multiple modernities). Д. Ейкельман та А. Сальваторе формулюють поняття «публічний іслам», що охоплює різноманітні ідеї та практики, які привносяться в суспільне життя вченими, інтелігенцією, суфіями, молоддю. Ці практики ґрунтуються на ідеї спільного добра (аль-маслаха аль-амма).
2.2. Транснаціональні мусульманські організації та рухи: теоретичні питання
У підрозділі аналізується методологія дослідження транснаціональних ісламських рухів. Стівен Вертовец пропонує 5 рівнів їх аналізу: інституційний, практичний, просторовий, дискурсивний та подієвий. Йорґен Нільсен показує, як ці рухи формують нову «соціальність» за допомогою мечетей та культурних центрів.
За П. Мандевіллем, рухи поділяються на ті, що включають питання ісламської держави (дін ва давла) до порядку денного, і ті, що його ігнорують. Іра Лапідус підкреслює, що в основі мусульманської цивілізації історично лежить концепт «мережі». Мережеві організації бувають формальними (із центральним авторитетом, присягою та зобов'язаннями) та неформальними (симпатики, мобілізаційний резерв). Важливим чинником їх розвитку є швидкий обмін інформацією.
2.3. Іслам у публічній сфері в країнах Заходу: порівняльний огляд
Підрозділ присвячено аналізу мусульманської політики в Європі. На відміну від мусульманських країн, де метою є завоювання влади, у країнах меншини політика спрямована на захист прав, протидію ісламофобії, вирішення питань хіджабу, халяльного харчування та антивоєнні кампанії. Простежено еволюцію мусульманських спільнот від першопочаткової ізоляції (геттоїзації) до інтеграції через освіту та активної участі в публічному житті.
А. Сальваторе вказує на формування «множинних ідентичностей» та пропонує концепцію «гібридизації публічної сфери». Наведено дані Pew Research Center про зростання антиісламських настроїв у 32 країнах Європи (включаючи насильство, напади на жінок у хіджабах, заборону діяльності громад, вбивство пакистанця в Афінах членами «Золотого Світанку»). Подано дані соціології про рівень прийняття мусульман: високий у Британії (78%), Нідерландах (70%), Франції (72%) і вкрай низький у Новій Європі (Литва 26%, Чехія 23%, Угорщина 11%). Висвітлено діяльність антиісламського руху PEGIDA. Т. Асад аналізує витоки неприйняття ісламу крізь призму правого консерватизму та ліберального секуляризму.
2.4. Ісламські суспільно-політичні рухи в Західній Європі
Підрозділ розглядає інституційне оформлення ісламського активізму. Рашід Ганнуші обґрунтовує можливість участі мусульман у немусульманських урядах заради громадянських прав і плюралізму. Висвітлено діяльність вихідців із «Братів мусульман» (С. Рамадан, І. аль-Аттар). У 1989 р. створено Федерацію ісламських організацій Європи (ФІОЄ / Рада європейських мусульман), що об'єднує понад 500 організацій у 28 країнах.
ФІОЄ заснувала Європейський інститут наук про людину (Париж), Європейську раду фетв і досліджень (Дублін, очолювана Ю. Кардаві) та фінансовий «Європейський траст» (вакф). Подано структуру ФІОЄ та описано її щорічні асамблеї у Ле Бурже. Проаналізовано ідеї євроісламу Таріка Рамадана. Також розглянуто досвід мусульманських політичних партій: Ісламська партія Британії (1989–2006), Голландська мусульманська партія, «Ісламські демократи», партія «Денк» у Нідерландах; «Партія ісламу» в Бельгії; «Сучасна партія» в Норвегії; PRUNE в Іспанії; UDMF у Франції. Окремо відзначено успіхи мусульман у складі мейнстрімних партій (мери Лондона та Роттердама, міністри, депутати).
На Балканах аналізується постать Алії Ізетбеговича (1925–2003) та його «Ісламська декларація» (1970). Ізетбегович проголошує панісламізм, моральне відродження та піддає критиці націоналізм. Висвітлено діяльність «Партії демократичної дії», події громадянської війни у Боснії (1992–1995), роль іноземних муджахедів, батальйону «аль-Муджахід», позиції Аднана Яхіча. Також проаналізовано салафітські мережі в Боснії (Горнія Маоча) та Македонії, діяльність саудівських, іранських та гюленівських організацій в Албанії та Косово, а також позиції партії «Рух за права і свободи» в Болгарії.
2.5. Іслам у публічній сфері в країнах Центральної та Східної Європи: ситуація в Польщі та Україні
У підрозділі здійснено порівняльний аналіз Польщі та України. В обох країнах іслам є історичною релігією (липка-татари, кримські татари), проте релігійні контексти відрізняються. У Польщі домінує Римо-католицька церква, тоді як в Україні Х. Казанова констатує модель «деномінаціоналізму» та рівноправної конкуренції.
У Польщі мешкає близько 35 тис. мусульман (включаючи 5 тис. татар та 21 тис. новоприбулих мігрантів). Наведено дані опитувань: поляки переоцінюють кількість мусульман (вважають, що їх 7%), демонструють високу соціальну дистанцію (73,6% негативно ставляться до мусульман, 55% проти шлюбу). Висвітлено негативну репрезентацію ісламу у медіа та підручниках (К. Ґурак-Сосновська, В. Ґадовський), зростання злочинів на ґрунті ненависті. Розглянуто міжорганізаційний конфлікт між «Мусульманським релігійним союзом» (MZR) та Мусульманською лігою. Описано ініціативи щодо подолання стереотипів: «День ісламу в католицькій церкві» та діяльність Спільної ради католиків і мусульман.
В Україні мешкає від 1 до 2 млн мусульман (включно з окупованими територіями). Подано етнічний склад за переписом 2001 р. (кримські татари — 300 тис., волзькі татари — 73,3 тис., азербайджанці — 45,2 тис. тощо) та дані ДМСУ за 2019 р. щодо мігрантів і студентів. Проаналізовано ключові організації: ДУМУ (орієнтована на хабашизм), ДУМУ «Умма» (гражданський іслам), ДУМК, ДУМ АРК, ДЦМУ та ВАГО «Альраїд». Зазначено, що 62% українців позитивно ставляться до мусульман. Висвітлено проблеми сек'юритизації мусульман у ЗМІ (міфи про «табори екстремістів» у Криму), проблему депортації та правового захисту шукачів притулку з РФ та Центральної Азії. Відзначено позитивні зрушення: створення Всеукраїнської ради релігійних об'єднань, ухвалення «Хартії мусульман України» (2016) та дозволу на фото у хіджабі на документи (2019).
Висновки (до Розділу 2)
Підсумовано аналіз практичного виміру. Витоки публічності мусульман сягають ідеї умми та спільного блага. Глобалізація створює феномен «глобальної умми». Транснаціональні рухи розбудовують нову ісламську публічну сферу на Заході. Наголошено, що для подолання ісламофобії мусульманські громади мають активно використовувати інструменти публічної сфери, вступати в суспільний діалог та сприяти інтеграції.
Перспективи інтеграції ісламської традиції у публічну сферу на Заході
У підсумковому розділі автор формулює три сценарії майбутньої взаємодії ісламу та західного суспільства:
1. Сценарій максимальної адаптації та модернізації ісламської традиції відповідно до ліберальних соціокультурних норм Заходу. Позитивом є швидка інтеграція, але існує ризик розмивання релігійної ідентичності.
2. Сценарій створення автономної мусульманської контрпублічності. Це призведе до поглиблення «діаспоризації», зростання соціальної дистанції та внутрішніх конфліктів усередині громади.
3. Сценарій розбудови загального інклюзивного простору комунікації та діалогу навколо ідеї спільного добра, де мусульмани визнаються повноправними суб'єктами зі збереженням власної ідентичності. На думку автора, цей третій підхід є найбільш продуктивним.
Список використаних джерел
Розділ містить повний бібліографічний опис 112 джерел українською, англійською, польською та російською мовами. До списку входять класичні праці соціологів та філософів (Ю. Габермас, Ч. Тейлор, Х. Казанова, Е. Ґідденс, Т. Асад, Ш. Ейзенштадт, О. Руа, С. Вертовец), праці мусульманських мислителів (аль-Маварді, Ібн Хальдун, Шах Валіуллаг, М. аль-Газалі, А. Ізетбегович, Т. Рамадан), аналітичні звіти Pew Research Center, IPSOS, офіційні дані Державної міграційної служби України, Головного статистичного управління Польщі (GUS), матеріали Прокуратури Польщі та наукові публікації сучасних дослідників.